Гея

Аніж чужим, і більше в тім вигоди

Для повісті й для самого мене,

Що я зробив по цих краях турне.

II

А ще до здійснення того заміру,

Щоб мати ширші кола до розмов,

Я кілька місяців поклав на щиру

Роботу вивчення народних мов.

А як побачив, що вже певну міру

Знання придбав, у ширший світ пішов.

Я висновки вражінь безпосередніх

Уже подав у строфах попередніх.

III

Тепер же я вам дещо розповім

З того, що бачив я на власні очі.

Мене з початку в світі цім новім

Цікавили республіки робочі;

Хотів же бачить я передусім

Ту, що з країв холодної півночі

Геть простяглась далеко в теплий край.

І я сказав собі: туди й рушай.

IV

І вирушив. Я зовсім не бажаю

Писати про пригоди всі свої,

Що мав я, їдучи до того краю,

Куди тягли мене думки мої,

І право я собі застерігаю

В цій повісті — скорочувать її.

Скажу я тільки, що без перепони

Я переїхав тут усі кордони.

V

Останній же кордон то був не так,

Як я гадав, легкий до переходу.

Коли б не стрівсь мені один «земляк»,

Зробив би я [собі] велику шкоду.

Та напутив мене він, що і як

Мені зробити, щоб, мовляв, у воду

Не лізти, не спитавшись, де там брід.

Ті вказівки я виконав як слід.

VІ

Які — скажу. Але прелімінарний

Зроблю я відступ. Бачте, річ така:

В тому краю існує спосіб гарний,

Як краще відрізнить робітника

Від буржуя. В тім краї кодекс карний

Буржуям смерті присуд виріка.

Відколи там життя ввійшло вже в норму,

Робітники всі мають уніформу.

VII

Сказавши ж просто — кожний робітник

Обдерся, обносився аж до шкури,

Бо з часу, як буржуй злочинний зник,

Живе тут кожний близько до натури,

І виробляти пролетар одвик

Що-небудь інше, опріч диктатури,

То з часу, як совіцький лад зміцнів,

Зістався він без свити й без штанів.

VIII

То щоб не буть чужим з робітниками,

Модерний вигляд мусив я принять:

Обтяв одну полу, немов зубами,

А на штанах зробив дірок штук п'ять;

Одежу всю в такі оздобив плями,

Що стало кольору її не знать.

Таку фігуру в сні хіба примариш:

Сказав би всяк тоді, що я товариш.

IX

І ледве перейшов я той місток,

Що служить там кордоном, зараз чую:

— Товариш, стой: куда бредешь, дружок?

Небось, не сладко кланяться буржую,

Так ты вот к нам пустился наутек?

— Еге ж, — кажу, — до вас тепер прямую.

(Я знав уже, що треба тут казать).

Прийшов, — кажу, — щоб з вами працювать.

Х

— І пречудесно; будем працювати,—

Новий товариш мій мені відрік,

Малий на зріст, рябенький і кирпатий,

І, як з одежі знати, робітник;

Борідка цапом, різнобарвні лати

На спінжаку, рудий на тілі шлик,—

Оце й усе, що кинулось у вічі,

Щоб опису не починати двічі.

XI

— Ходім зо мною, — каже мій Іван

(Я знав докладно вже за три хвилини

Його ім'я, і соціальний стан,

І ряд пригод численної родини),—

Ходім зо мною просвіщать селян

Совіцької червоної Вкраїни.

Ми за науку беремо тут хліб,

Та й грошей я чимало вже нагріб.

XII

І взагалі тут добра нам пожива:

Чого-чого в країні цій нема!

Всі землі тут одна родюча нива,

А повний колос аж стебло лама.

Але цього не розумію дива:

Тут люд чомусь комуни не прийма.

І не втовчеш їм нашої програми

Ніяк — ні кулями, ані киями.

XIII

«А що простіше? — запитав би їх:

Ти любиш землю? — ну й працюй над нею,

Ори, і сій, і —скільки в тім утіх!—

І жни, й мели, хоч цілою сім'єю,

Печи хоч паляниці, й то не гріх;

Але не їж, не будь же ти свинею.

Поїсть совдеп, продком і совнарком.

Зате ж наділять і тебе пайком».

XIV

І от нема на них такої сили,

Щоб змусила признать порядок цей.

А скільки сел ми досі попалили

І скільки розстріляли ми людей!

І скільки вже в Сибір переселили,

Щоб не тримались власницьких ідей!

Але всі наші заходи даремні:

Ми їм чомусь і досі неприємні.

XV

Ми рай даєм, несем благую вість,

Приносим пролетарську диктатуру.

Ці ж дурні кажуть: «Що нам за користь

З диктаторства, коли з нас луплять шкуру!»

І як хто з нас у їх корову з'їсть,

Вони піднять готові авантуру.

їм реквізиції не до смаку

Та й неохоче ставляться в чеку.

XVI

І взагалі такий народ тут клятий,

Що справа з ним занадто вже тяжка:

Почнеш його до війська заганяти,

А він тобі не знать куди втіка.

Ніяк з упертого того звіряти

Червоного не зробиш вояка.

їм кращий жовтий кольор та блакитний,

Ніж наш червоний прапор усесвітній.

XVII

Від їх і небезпека немала:

Не раз тремтиш, неначе в лихоманці,

Бо їм лиха година надала

Вельми погану звичку — йти в повстанці.

І йдуть сотнями з кожного села

Не тільки власники, а й голодранці,

Та як наскочить чи вночі чи вдень

Ватага їх, то нас рубає впень.

XVIII

Трапляється, що часом ми втікаєм;

Та війська в нас, мов тої сарани:

Вернувшись, ми сот дев ять розстріляєм

І знов-таки над сотнею пани

Й цю сотню ущасливим нашим раєм,

Чи то хотять, чи не хотять вони.

Хай ліпше край від люду буде чистий,

Ніж залишаться тут не комуністи.

XIX

Почувши висновок останній цей,

Я в тон йому сказав — Я теж гадаю —

Не рай повинен бути для людей,

А люде препаровані для раю.

Який пожиток нам з чужих ідей,

Хоч би й корисних для якогось краю!

А наші, хоч і згубні задля всіх,

Несуть нам стільки радощів і втіх.

XX

То певна річ, що ми свої ідеї

Зуміємо багнетами вщепить

І проти волі людності всієї

Країну кожну зможем ощастить;

А людності не вистачить, — без неї

Ще краще наша зірка заблищить:

Де менше люду, менше там опору,

В пустині ж то найбільше нам простору.

XXI