Гея

— Ти правильно, товаришу, сказав,—

Іван говорить, — нащо нам ті люде!

Хіба на те, щоб хтось тут панував

Тоді, як нас на світі вже не буде?

А щоб своїх не віддавати прав,

Ми краще людність знищимо повсюди.

Нам більше буде, як помре вона,

І хліба, й м'яса, й цукру та вина.

XXII

От тяжко тут добуть мануфактуру,

Та як наб'єм ми досить куркулів,

То буде чим прикрити нашу шкуру:

Ми наберем ще досить жупанів.

Не знаю, чом ми не взялися здуру

За тих добродіїв ще з перших днів.

Ми досі б мали добру одіж кожний,

Як мусить мати пролетар заможний.

XXIII

Тепер же кожний з нас, немов буржуй.

Одежа вся — самі дірки та лати:

Що як ти не крути та не мудруй,

Щоб рам'я те докупи постягати,

Не втнеш нічого; ну, та не сумуй,

Ми ще себе зумієм полатати,

І вдягнемось без фабрик і купців,

Як прийде день залишків та льохів.

XXIV

Ех, брат, люблю я лад комуністичний,

За те, що він найкращий з-між усіх:

Робітники спочинок мають вічний,

А всі пани працюють задля їх;

Тепер і ледар став як цар всемічний;

Ще ж добре, що вбивати вже не гріх

І що вже зникла власність на кишені —

Залазь у кращу й цуп кредиток жмені.

ХХV

— Ура! нехай живе найкращий лад!—

Я крикнув, щоб ту мову припинити.

Ще п'ять хвилин я б витримав навряд

Без того, щоб товариша не вбити.

Я відступив од його крок назад,

Щоб геть піти, та й думав: «Пропади ти,

Щоб я з тобою далі йшов удвох,—

Бодай ти був ізвечора ще здох!».

XXVI

Але товариш, у відповідь крику,

Скакнув до мене на шалений крок.

Очима виявив нестямність дику,

Вхопив мене та просто в губи: цмок!

Мене це зовсім збило з пантелику,

А він до мене — Це тобі, дружок,

Я щиро дякую й тебе цілую

За всю комуністичну Русь святую.

XXVII

Я випручавсь од його та й кажу:

— Чекай мене, заскочити я мушу

Он до цієї хати, забіжу

Дістати, чим нам промочити душу.—

А сам мерщій скакнув через межу

Та далі огородом як не рушу!

Забіг за хату; далі був гайок.

Я в гай — та й заховався за горбок.

XXVIII

Спочив я й рушив тихою ходою

Обміжком між двома рядами нив;

Навкруг і в далечінь передо мною

Широкий лан житами зеленів;

А там геть-геть далеко під горою

Повитий млою темний ліс синів,

Під ним же, ледве око добачало,

Мале село з садочків виринало.

XXIX

Чи дивлючися на оту святу

Красу природи, ті гаї, ті ниви,

Хтось міг би думать, що країну ту

Не заселяє люд цілком щасливий?

Та бачив я крізь тую ліпоту

Насильства й гніту вид такий жахливий,

Що та краса не тішила мене

І серце тисло почуття сумне.

XXX

Хоч я не бачив ще того очима,

Що роблять тут червоні вояки,

Але не міг не знати, річ видима,

Того, про що вже всюди йшли чутки;

Тепер же наче був перед дверима

Страшної, всім огидної «чеки».

Мені ввижалася кривава маса

Потрощених кісток людських і м'яса.

XXXI

Я був уже постановив собі

Хоч трохи запізнати ту країну.

А що, як сили в мене заслабі,

Щоб витримати ту страшну картину,

Що мав я бачити? а в тій юрбі

Звірячій опинившись, чи не згину?..

Та обережний обмине біду,

І, може, я ще тут не пропаду.

XXXII

Піду найперше до сільської хати,

Побачу, як живеться на селі,

Що думає надалі розпочати

Народ, що став «господарем землі».

Мені він, може, схоче повідати

Свої надії та свої жалі.

Вони для мене більше ніж цікаві,

Хоч я й чужий усій тутешній справі.

XXXIII

Я вийшов з-проміж нив на битий шлях,

І що мені здалося дуже чудно:

Що тут не так, як є по всіх краях,

Де на шляхах буває досить людно,

А тут хіба вгорі пролине птах,

Зустрінути ж людину дуже трудно.

Ідеш, ідеш і все людей нема;

Немов велика тут пройшла чума.

XXXIV

Вже сонце низько над землею стало,

Як я дійшов поволі до села.

Зі сходу вітерець легкий зривало;

І від садів далеко тінь лягла.

Я за цей день пройшов таки чимало

І радий був дістатись до житла —

І от, нагледівши одну з хатинок,

Я в двір пішов проситись на спочинок.

Смерть повстанців (З ПОЕМИ «ГЕЯ»)

Я бачив смерть народних тих героїв.

Се близько нашого села було.

В бою не вистачило їм набоїв,

Кіннота ж обсідала навколо;

Живих численний ворог обеззброїв,

І от їх триста привели в село,

І там на суд поставили юрбою

На смітнику широкім за корчмою.

Тут судовий процес провадять так:

Кати, — вони ж і судді й комісари,—

Знімають із підсудного сіряк,

Чи там кожух, так само й шаровари,

А чоботи найперш, бо то є знак

Злочинності, що заслугує кари;

І як скінчиться процедура та,

То присуду ніхто вже й не чита.

І трьом сотням отих не довго ждати

Прийшлось кінця розправі судовій:

Зняли «зізнання» з них, тоді лопати

Та заступи дали до рук мерщій,

Щоб поспі шилися самі копати

Велику яму на спочинок свій.

Скінчивши працю ту, вони край ями

Спокійно стали всі двома рядами.

Як кулемети ближче підтягли,

Здригнулась покликами бранців лава:

«Розбійники! ми смерть од вас найшли,

Та не поляже наша честь і слава,

Ми вічної заслужим похвали,

Ви ж — згинете, як та мара кривава,

І проклянуть вас у потомний час

Усі, хто тільки житиме по вас!»

Так не зігнулись лицарям коліна

Перед катами в час останній сей.

Мовчали вороги. Грізна хвилина!

І враз з усіх намучених грудей

Прорвалось: «Ще не вмерла Україна»,—

Як неньці дар останній від дітей.

Хвилина ще — і гімн святий покрили

Торохкотінням хижим скоростріли.

Попадали нещасні вояки,

Немов трава, підтятая косою,

Або як збиті градом колоски,