Грає синє море

Бейлер-бей заплатив мало. Адже пан Станіслав привіз йому дані надзвичайної ваги. Йдеться про життя і смерть Османської імперії. За подібні послуги треба платити значно більше, і якби пан Адамек навіть продав своє Куряче Горло і дав панові Сулятицькому ті гроші, то й їх було б мало. Шкода, що Адамек уже не продасть свого майонтку й залишить у вічному збитку пана Станіслава. А пан Станіслав слізно благав його не йти на смерть у лапи Амета Киримли. Не послухався пан Адамек, пішов на смерть через свою дурну і безвідповідальну вдачу, і тепер пан Станіслав мусить думати, що робити, аби отримати винагороду за свою безкорисливу діяльність на благо Речі Посполитої й Баба-Алі. Мало того, що він дістав сміховинно малу винагороду за свої старання, він мусить тепер іще думати, що робити з Курячим Горлом пана Адамка. В ім’я пам’яті пана Адамка, який не послухався й попхався на смерть, він мусить зберегти цей майонтек. Навіть краще: він оселиться тут і в ім’я пам’яті пана Адамка зробить тут гарне магнатство. Католицька віра мусить завойовувати простір! Адже про це мріяв і пан Адамек. Так, так, він мріяв, і пан Адамек під будь-якою присягою скаже це, ба навіть і сльозу пустить! Але що робити з отими схизматами — Марійкою та її батьками, яких через свою добрість пустив у Куряче Горло пан Адамек? А що з ними робити? Вигнати! А ще ліпше й законніше — передати графові Лозовицькому, бо то є його хлопи, його раби, і він, пан Станіслав, людина, яка глибоко поважає закон, не може вчинити інакше.

Так думав пан Сулятицький, наближаючись до Курячого Горла та до невеликої хатини під деревами. Був уже вечір, у хатині світилося, і пан Сулятицький подумав, що Марійка не дбає про майонтек: адже на світло можуть примчати розбійники, пограбувати тут все, а тоді йому, панові Станіславу, єдиному спадкоємцеві, переживай.

Він прив’язав коня і постукав у вікно.

Затуляючи тьмяне світло каганця, у вікні з’явилося чиєсь обличчя, подивилося на пана Сулятицького, а далі в сінях щось заскреготіло, й двері розчинилися.

На порозі стояла Марійка.

— А ви що — самі, чи що? — запитала вона.

— Сам, сам, — зітхнув пан Сулятицький.

— Щось сталося?

— Ходімо в хату, там розповім…

У хаті була Марійка зі своїми батьками та кілька старих козаків, які вшнипилися в пана Станіслава очима. Він привітався, перехрестився на католицький манір і без запрошення сів на лаву.

— То що ж там сталося? — знову запитала Марійка, Обличчя її трохи взялося плямами, постать поважчала, але очі дивилися так само гостро й уважно, як колись.

— Що сталося? — перепитав пан Станіслав. — Сталося те, що й мало статися! Я ж казав панові Адамкові, що не треба їхати.

— Ви ж самі й казали йому їхати, пане Станіславе, — не спускаючи очей з пана Сулятицького, заперечила Марійка.

— Сталася невимовна трагедія! Сталося те, від чого я застерігав і пана Адамка, і пана Влодзімєжа, і пана Євгеніуша.

— Та що сталося? — вигукнула Марійка. — Вони що — загинули?!

— На жаль, сталося те, про що ви мовили.

— Загинули? — жахнулася Марійка. — А чому ж ви живі?

— Боже провидіння й моя хоробрість тому причиною, — лаконічно, як і належить лицареві, відповів пан Сулятицький. — Я відбився від татарів шаблюкою. Я вбив їх десяток чи й півтора, і вони мусили тікати від мене. Але перед тим, як утекти, вони встигли вбити пана Адамка, а решту шляхтичів захопили в полон, де їх спіткала страшна мученицька смерть. Вони вмерли героїчно, як справжні християни…

— Але ж пан Адамек сам може покласти десяток татарів.

— Він і поклав! Але одинадцятий проткнув його списом. І пан Адамек, — голос пана Сулятицького затремтів від зворушення, — сказав мені: «Друже Славку! Заповідаю тобі Куряче Горло і всіх людей, які там живуть. Хай будуть твоїми вірними хлопами, а ти для них — добрим батьком». Та й помер.

Марійка опустила очі. Панові Станіславу полегшало. Ще більше полегшало йому, коли він побачив, як у тих очах блиснули сльози. І, щоб Марійці стало ще жалібніше на душі, він додав:

— Я бачив шляхетні голови їх трьох на мурах Кафи. О, яким жаданням помсти запалала в ті хвилини моя душа!

Він би говорив іще більше, та зустрівся з поглядом Марійки.

— Що таке? Я щось не так сказав?

— Не так, — відповіла Марійка. — Ану повторіть, що сказав пан Адамек перед смертю?

— Він сказав: «Заповідаю тобі Куряче Горло і всіх хлопів, які там живуть».

— Брешеш! — відрізала Марійка.

— Я кажу те, що почув від пана Адамка Квятковського!

— Ти нічого від нього не чув такого! — примруживши очі, повільно промовила Марійка. — Ти не бачив їхніх голів па мурах Кафи! Але що вони опинилися в біді через твоє тхоряцтво — в цьому я впевнена! Фаризеуш!

Якби Марійка не вжила того слова, яким його обізвав Адамек біля Кафи, пан Сулятицький, можливо, щось би й знайшов на відповідь. Але зараз йому стало страшно. Невже уцілів?

— Мене в моєму селі недарма звуть відьмою, — сказала Марійка. — І я твої думки вже прочитала!

— Цить, хлопко! — вереснув пан Сулятицький. — Ти ще на мене «тикатимеш»! Та я тебе примушу біля свиней ходити!