Грає синє море

— Геть із хати! — коротко, але владно мовила Марійка. І хоч їй хотілося довідатися, що ж сталося з паном Адамком і двома поляками, але вона знала: Сулятицький правди не скаже.

— Як-то з хати?! — здивувався пан Сулятицький. — Таж цей майонтек віддав мені пан Адамек Квятковський! Його остання воля — то є закон для мене!

— Пан Адамек живий, — відповіла Марійка. — І я не заздрю тобі, коли ти з ним зустрінешся.

Різким рухом вона схопила пістоль, що лежав на полиці між полумисками і, націлившись у пана Станіслава, сказала:

— Лічу до трьох! Я стріляю добре. Можеш спитати Клюсика і пана Адамка. Раз! Два!

Коли двері за паном Сулятицьким грюкнули, Марійка поклала пістоль на місце. Пістоль був незаряджений…

Але думала вона зараз не про це. Під серцем у неї щось забилося. Вона знала, що це. Знала й думала про Петра Скрипника, який зараз десь у Чорному морі…

А пан Станіслав, лаючись на чім світ стоїть, їхав уночі на північ. Їхати вночі, та ще й самому, було страшнувато, але що лишалося робити? Він гнав коня й думав про те, як тяжко він помститься цій хлопці Марійці за її зухвальство й непокірність. Він розповість графові Лозовицькому про неї й прибуде сюди з його людьми. Пан Адамек розповідав, як цю відьму хотіли спалити в Лозовиках та як він її врятував. Гай-гай, де він зараз, той пан Адамек?

Розділ шостий, що розповідає про кінець одних мук і початок інших

Бездомні пси бігали вночі біля Піщаних воріт. Вартовим було наказано відганяти тільки людей, а псів вони не чіпали, все ж з ними не так моторошно, як ото стояти сам на сам з ніччю, тривожною, як майбутня біда, з місяцем, білим як примара, і слухати стогін та хрипіння почепленого на гак Спиридона, який усе ще живе.

З Софією простіше й не так страшно, її було просто втоплено і вже й поховано, а Спиридон конав на гаку, а життя вчепилося в нього своїми невидимими гаками й ніяк не відпускало…

Грек висів і хрипів:

— Убийте! Убийте!

Місяць котився по небу, чорні тіні різали землю. Мовчки походжали вартові, вили собаки, хрипів Спиридон.

З-за дерева висунулася якась тінь. Спиридон розплющив очі й побачив її. Ніхто, крім Спиридона, не впізнав би цієї тіні. Він прохрипів з благанням, надією й радістю:

— Убий!..

Широко розплющеними очима він бачив, як тінь обережно й довго-довго наводить на нього цівку пістоля. Нарешті настане кінець його мукам…

Він хотів почати шепотіти молитву, але з вуст зірвалося одне лише слово:

— Спасибі!..

І в цю мить гримнув постріл…

Вартові довго гналися за невідомим, який прострелив голову почепленому на гак злочинцеві й тим самим урятував його від мук. Але наздогнати порушника порядку не вдалося…

Мімар Муса витер піт з чола. Руки в нього тремтіли. Не було чим дихати. Він сів за стіл і обхопив голову руками, що не слухалися його і здавалися чужими.

Потім при світлі свічки уважно подивився на них. Йому здалося, що на них Спиридонова кров…

Погляд упав на креслення. Нова мечеть виділася йому крізь тонкі лінії, вона рвалася в небеса.

А в небесах — замість хмар — плавали калюжі крові…

Стомлено подивився в куток, де раніше сидів Спиридон. І здалося, що там щось ворухнулося…

— Отче наш, іже єси на небесі… — почав він тремтячим голосом, і раптом збагнув, що читає не мусульманську, а християнську молитву.

Десь далеко вили собаки.

Загасив свічку й довго дивився в небо, по якому котився місяць.

Було моторошно. Розпачливо калатало серце. Хтось нечутний і невидимий дивився на нього з кутків.

І чувся Спиридонів хрип:

— Убийте… Убийте!..

У заплакані віконця хати заглядав ранок. Хропів кінь за вікном, натомився за довгу дорогу.

Галя стояла на колінах біля матері, а мати ридала. Ридала тяжко, аж заходилася, наче ховала доньку живою. Мати була ще молода, та після цієї нещасливої зими стала схожа на бабу.

— Мамочко! — бліда й розгублена благала Галя. — Мамочко, я піду до монастиря! Я — велика грішниця! Я мушу все життя замолювати свій гріх!

— Господи! — ридала мати. — Навіщо ти так тяжко нас караєш?

— Я без хреста прийшла додому, мамо!

— Тебе ж — силою…

— Не силою, мамо! Я сама потоптала хрест і загубила свою душу!

— Ти інших урятувала, — суворо озвався батько. — Ти свята!

— Не свята я, тату! Я — грішниця! Пустіть мене в монастир! Я відмолю там усі свої гріхи! Я черницею стану!..

— А ми, доню, так хотіли онуків своїх бавити…

— Не треба онуків, тату! Їх у яничари позабирають! І ходитимуть вони по світу з синіми печатками на лобах, шукатимуть спокою й ніколи не знайдуть.

…Розтріпана, розпатлана, вона бігла через Сугаки на гору, до старезного береста. Ранок тільки-но починався, а берест іще не розбрунькувався, але якась, ще не помітна окові, тільки відчутна серцеві зеленість з’явилася в повітрі довкола нього.

Коли вибігла на гору, відчула, як її всю обвіяло вітром, таким чистим і юним, що аж серце зайшлося.

А трохи збоку бовваніла висока могила з білого каменю.

Галя пішла до неї.

Вона йшла і плакала, а назустріч їй біг безрукий чоловік і щось гукав, вимахуючи своїми обрубками…