Грає синє море

Потім батько привіз із моря оцього уруса Яремка. Спершу він зовсім нічого не розумів по-турецькому, але Бібігуль незабаром його трохи підучила, та й сама перейняла від уруса трохи слів, і могла говорити його мовою. Урус був гарний хлопець, він почав її вчити битися на дерев’яних палицях, мов на шаблюках, а коли якось боляче зачепив Бібігуль тією саморобною шаблюкою, то кинув усе й почав жаліти, вимовляючи своєю уруською мовою якісь ласкаві-ласкаві слова.

Старий Абдалла дивився на хлопця і всміхався, а Бібігуль казала, щоб він його взяв собі за сина:

— Тоді мені самій не буде скучно, а як хто захоче мене скривдити, то Саїд захистить.

Батько всміхався сам до себе: він думав про те, що Бібігуль так швидко виросла, що треба шукати їй чоловіка з добрим калимом, от він її й захистить від будь-яких кривд. А Саїд — що ж! Хай Саїд стане його сином, на старості літ старому Абдаллі дуже потрібен помічник. Що з того, що цей хлопець урус? Уруси — теж люди. А те, що йому зараз дуже хочеться додому, то море ж — не калюжа, не перестрибнеш, на човні не перепливеш.

Так думав старий Абдалла, а життя планувало по-своєму…

Коли Яремко і Бібігуль зрозуміли, що батько Абдалла загинув, вони вирішили, що далі залишатися на березі нічого. Яремко вирішив добратися до своїх, але коли згадав, скільки доведеться йти довкола Чорного моря, то жахнувся. Ще в Києві на столі у Олександра він бачив великий аркуш паперу, де було намальовано Чорне море. Воно нагадувало йому велетенський черевик. Зараз він десь посеред підошви цього черевика. Якщо йти на захід, то треба подолати третину підошви, весь каблук, весь задник і аж тоді вийти до Дністра, звідки він почав торік подорож на Київ разом з Олександром, Клюсиком і Скрипником. А ще треба переправитися через Босфор, через Дунай…

Бібігуль і слухати не хотіла про те, щоб утікати з цих рідних для неї місць, але Яремко намагався переконати її. Це мало допомагало, він усе-таки не знав мови, а тому малював на піску море, яким воно запам’яталося на карті, баченій у Олександра, і показував пальцями, як вони йтимуть. І саме тоді йому сяйнула в голові ще одна думка.

Він заплющив очі й завмер… Старий Абдалла казав, що козаки пішли не на захід, а на північ, а то й на північний схід. Але ж Яремко дуже добре знає, що козацький флот неодмінно піде на Стамбул! Отже, накреслив він лінію на піску, вони рано чи пізно йтимуть отут. Якщо він з Бібігуль випливе напереріз козакам, то вони зможуть підібрати їхній човен.

Йому здавалося, що до того місця, де мають плисти козаки, не така вже й велика відстань. Він не знав, які страшні бувають на морі шторми, не знав також і того, що буде, коли козаки пройдуть (або вже пройшли!) повз них. Тоді їм залишиться одне — загинути серед солоних жорстоких хвиль якщо не від голоду, то від спраги, від шторму.

Бібігуль, яка значно краще, ніж Яремко, знала, що таке море, відмовляла хлопця від подорожі на північ. Крім того, вона боялася козаків, про яких так багато було говорено на цих берегах: вони й жорстокі, й кровожерні, й вороги Османської імперії.

Яремко слухав, як Бібігуль вигукувала «йок», а сам тим часом лагодив старий човен, переносив у нього сушену рибу, залив барило водою, встановив вітрило.

Та сталася подія, яка поклала край усім «йок» Бібігуль…

Кілька яничарів із Синопу (яким удалося врятуватися від козаків), злих і голодних, набрело якось увечері на їхню хатину. І коли вони побачили красиву дівчинку, то кинулися до неї. Яничари були злі, очі в них були дикі, а зуби шкірилися, як у звірів.

Зброї ні Бібігуль, ні Яремко не мали, відбиватися було ніяк, а сховатися — ніде. І тоді Яремко, схопивши дівчинку за руку, стрибнув разом з нею просто з кручі туди, де стояв човен. І на очах у отетерілих яничарів вони, працюючи веслами, почали віддалятися од берега… Море було спокійне, хвиля не крута, а положиста й ласкава, коли б поряд був ще один човен, то яничари наздогнали б їх. Але човна не було, яничари бігали по берегу й гукали грізними голосами, щоб дівчина і хлопець повернулися, але ті відпливали все далі й далі.

Вночі Яремко видивився в небі Полярну зірку, поставив вітрило, і тепер їхній човен упевнено йшов на північ. Так мовчки вони пливли цілу ніч, зорі в небі кружляли, мов на величезних дзигарях, і тільки Полярна зірка залишалася на одному місці…

Вранці вони ще трохи пропливли, не змінюючи напрямку, та потім Яремко збагнув, що вони можуть збитися з курсу. Крім того, за ніч вони обоє страшенно стомилися. Було холодно, а одяг на них промок. Коли зійшло сонце, довелося роздягатися, щоб висушити його. Бібігуль було незручно роздягатися перед Яремком, а Яремкові — перед Бібігуль. Але вони чесно заплющили очі, поклали свій мокрий одяг на сухі місця в човні, щоб сушився, а самі заснули…

Прокинулися аж по обіді. Одяг був сухий, повітря довкола було тепле й ласкаве. Перша вдяглася Бібігуль, а потім розбудила Яремка, відвернулася, доки він одягся.

Так вони дочекалися до вечора, а коли сонце схилилося на захід, то Яремко зрозумів, де північ, і знову поставив вітрило.