Грає синє море

— Ото військо й треба бити! А як не буде війська, то тоді вони почнуть думати, звідки брати хліб…

— А козаки це й роблять — б’ють військо! Сам Олександр і Недайборщ про це сказали, що з мирними османли не воюють.

— От що! — сказав Мусій. — Сьогодні лягаймо спати, а завтра договоримо. Я втомився, а завтра треба рано встати.

— Еге ж, тобі треба добудувати фортецю.

— Спати, спати! — категорично мовив Мусій.

Вони полягали спати, але однак не спали до ранку. Тривожно слухала їх, не розуміючи майже ні слова, Бібігуль. Проте вона розуміла головне: два рідні брати опинилися в ворожих таборах. І не схоже на те, що один із них — мерзотник, а другий — дуже гарний. Просто так склалася доля…

Мусій лежав і намагався довести Яремкові, що він — не Іскаріот, не зрадник свого народу, не слуга яничарів.

— Я ж тобі знову кажу, — намагався терпляче пояснити він меншому братові. — От я, наприклад, люблю математику й зодчество. Мій учитель Атанасій Слабошпицький був великим математиком і звіздарем. Він написав книгу про це. Якби ця книга вийшла в Києві чи Острозі, вона принесла б славу нашій землі. А лаврські ченці заборонили її видавати! І тепер ця книга у мене, за тридев’ять земель від рідного краю. Якби Атанасій Слабошпицький помер не від хвороби, то він помер би з горя, що його праця, його талант не потрібні рідному народові! От що…

— Так ти вирішив піднести нашу славу у Стамбулі? Своєю мечеттю Османіє й отими фортецями на березі Босфору?

— А якщо мені будувати — це все одно, що тобі дихати? Що я мушу робити? Переучуватися? Тримати шаблю й рубати нею? А я не до цього народжений! Онде Клюсик — він півтора десятка мов знає, він до мов привчений, він мріє видати отакенну книгу про нашу мову й про інші мови…

— Не видасть Клюсик нічого! — відповів Яремко. — Поміняв книги на шаблю! Загинув у Синопі.

— Клюсик?!

— Клюсик! За мішком золота поліз і голову втратив!

— Навіщо йому те золото?

— Для братських шкіл, для того, щоб книги друкувати, для того, щоб невільників викупити… Може, й тебе… Клюсик теж був не для шаблі народжений, а мусив воювати…

— Не те ти говориш… Ти не розумієш, що кожна людина для чогось особливого народжена. Комусь треба воювати, а комусь треба хліб сіяти, а ще комусь — храми зводити, а комусь — керувати державою… Забери хлібороба навіть у пустелю Аравійську, він і там примудриться ниву зорати, воду тягатиме за п’ять фарсахів, щоб ту ниву полити, а хліб таки виростить! Так і я. Я не можу без того, щоб не будувати! Я — зодчий!..

— То що ж — усім нам утікати з рідної землі, раз там немає життя для нас? — вигукнув Яремко.

— Не знаю, — похмуро промовив Мусій.

— А я знаю, — відповів Яремко. — Це іскаріотство!

— Ти знову говориш мені ті слова, які я вже чув із вуст людини, котрої уже немає серед живих, — сказав старший брат і, повагавшись трохи, почав розповідати про грека Спиридона та його кохану Софію.

Оповідав Мусій довго, Яремко терпляче слухав, а коли розповідь закінчилася, сказав:

— І все-таки я — за Спиридона! Він не зрадив ідеї.

— А в мене теж є ідея — будувати! І я її не зраджую!

— Він не зраджував свого народу. Через нього не гинули люди.

— А Софія?

Яремко замовк. Мов з розгону перечепився об колоду. Зрештою, не так важливо, скільки людей загинуло через тебе — одна Софія чи тисяча козаків. Може й ніхто не загинути, але зрада є зрадою.

— Слухай, Мусію, — сказав Яремко. — Мені дуже шкода нашого діда Никодима. У мене язик не повертається назвати його зрадником. Але ж він зрадив козаків татарам і Гаспареоне, рятуючи нас. Він загинув — може, цим і спокутував свою провину. Та й то…

— Я думав, що ти ще малий, — сумно мовив Мусій. — А ти вже зовсім дорослий… Виходить, що і я можу в твоїх очах спокутувати свою провину тільки ціною власного життя?

— Не говори таких слів, — озвався Яремко. — Я нічого не знаю. Знаю тільки те, що ти — страшенно нещаслива людина.

Потім подумав і додав:

— Якби ти міг допомогти мені і Бібігуль дістатися до козаків, ото було б здорово! Я б розповів їм про фортеці. Може б, вони щось придумали, щоб не наражатися на небезпеку… А ще я думаю ось про що. Коли зодчі побудували в Москві храм Василія Блаженного, то цар Іван дав наказ осліпити їх. І люди казали, що…

— …що цар не хотів, щоб в інших російських землях були такі прекрасні храми! — закінчив Мусій.

— А може, осліпили їх за те, що вони були такі ж талановиті, як ти? Може, боялися, що бажання будувати буде в них таке велике, що вони почнуть будувати фортеці ворогам?

— То що ж тоді робити? Осліпляти всіх, хто має хист?

— Хіба я знаю… — розгублено відповів Яремко.

Розділ восьмий, у якому пан Адамек починає всерйоз мріяти про моряцьку кар’єру

Бій кипів зі всіх боків — з лівого й правого, позаду й спереду, знизу й згори. Куди не глянь — всюди бій: на морі й на суші, на кораблях і в вуличках Кафи, у трюмах і на палубах кораблів…