Грає синє море

Пан Адамек ще ніколи в житті не бачив такого запеклого бою. Довкола літала смерть, а панові Адамкові радість розпирала груди, і йому абсолютно байдуже було до того, що станеться з ним за хвилину чи півхвилини. Він вирвався на волю, а на волі навіть смерть — солодка!

Зранку, тільки-но зійшло сонце, козацька армада ринула на Кафу. Попереджені Недайборщем, сили Амета Киримли зійшли з Карадагу і вдарили в тил турецьким військам, що боронили Кафу. І щойно розпочався бій біля мурів міста, як весь обрій застелили козацькі чайки, донські лодії, трофейні галери, шаранти й нефи.

І почалося знищення ескадри, що стояла при Кафі.

…Як тільки пролунали перші постріли, болгарин Вилко дав команду своїм хлопцям-галерникам:

— Правій стороні — веслувати вперед, лівій — назад! Щосили!

І не встигли ще підгінні опам’ятатися, як галера почала, мов велетенська дзига, обертатися на місці.

Підгінний Анвар кинувся до болгарина і почав лупити його нагаєм, але пан Адамек, вирвавши з весла залізну скобу, кинув нею в турка. Кинув — і влучив добре, Анвар упав під ноги веслярів, а за кілька хвилин його було розтоптано.

Все довкола повилося сизим пороховим димом — це стріляли наглядачі, намагаючись укоськати бунтівників, але невільники усе ж таки умудрилися відімкнути свої кайдани і піднімалися на рівні і йшли просто на ворогів: умирати — так на свободі!

Галера, що розкружлялася, мов дзига, диміла зсередини. Команда на палубі, зненацька захоплена козацькою атакою, спершу не звертала уваги на дивну поведінку свого судна: думали, що це все діється з наказу капудана. Та потім, коли задвигтіла під ногами, затремтіла палуба, зрозуміли яничари, що сталося найстрашніше для них: повстали веслярі. А від повсталих веслярів порятунок один: стрибай у море і пливи до берега. І хоч берег уже був у руках запорожців та донців, бодай примарна надія була вціліти, здавшись у полон. Повсталі веслярі-галерники у полон нікого не брали. Могли взяти хіба що капудана, та й то для того, щоб, випустивши йому кишки, прибити їх до щогли, а капудана примусити бігати довкола неї, доки не вимотає з себе оті скривавлені ниті і не впаде, конаючи, на червону від крові палубу…

Та на цей раз капудан умер легкою смертю — болгарин Вилко змилосердився і, коли турка тягли до щогли, зриваючи з нього пишні шати й порячи товсте черево, він відчесав ятаганом його вусату голову, й полетіла вона в море, булькнувши, мов ядро.

Галера ще оберталася довкола своєї осі, але вперед рухатися не хотіла, весла стирчали з неї, мов клешні велетенського рака. Всі веслярі повискакували на палубу, і ніхто вже не хотів повертатися назад: досить, напрацювалися!

Просто на галеру сунула шаранта. Весла її працювали рівномірно, невільникам не вдалося поки що вирватися, і шаранта йшла вперед, змітаючи й підминаючи під себе чайки та лодії.

Галера стояла на дорозі, і капудан шаранти дав команду йти напролом: то був єдиний вихід для неї. Якщо вдасться таранити галеру, то, може, пощастить вирватися з кільця.

— А, холера! — рикнув пан Адамек, а ще за мить затріщала галера, вдарена могутнім носом шаранти, і покотилися по палубі й з палуби в море недавні невільники.

Пан Адамек покотився теж, але все-таки умудрився скочити на ноги, перестрибнути скупчення дощок та канатів, яке чомусь опинилося в нього на шляху, вхопитись за великий брус, перекинути тіло нагору, — і аж тільки тоді огледітися.

Те, що він побачив, його здивувало. Він уже був не на галері, а на шаранті. Ятагана він випустив, отже, в руках не було нічого. Але пана Адамка це не налякало. Він стрибнув униз, у товписько турків, видер у двох із них по ятагану, решту ворогів розкидав урізнобіч і поліз на капітанський місток.

Два тижні на галері, два тижні покірного існування так озлобили пана Адамка, що він, побачивши яничарів, які охороняли капудана, з ревінням кинувся на них. Ятагани свистіли так, що турки почали відступати, а коли почули, що пан Адамек кричить: «За мною!» і побачили, що за ним і справді біжить іще хтось, почали відступати.

Тим часом галера, що нахилилася після таранного удару шаранти в один бік, гойднулася назад, щось затріщало, і ось уже обламані щогли галери разом з вітрилами впали на палубу шаранти. Турки почали розбігатися, мов таргани, пан Адамек вилетів на капітанський місток, скинув капудана вниз і закричав, перекриваючи тріск, волання поранених і дзенькіт ятаганів:

— Здавайтесь, бо зараз вибухне крюйт-камера!

Турки, не чекаючи вибуху, сипонули в море.

І тоді пан Адамек побачив, що шаранта — в його руках. На носі стояв ще Вилко-болгарин та кілька недавніх невільників з галери борсалися серед, вітрил та канатів…

Вилко кинувся до люка, щоб відкрити його й випустити веслярів на палубу, але пан Адамек загримів:

— Ні з місця! Не змогли звільнитися самі, нехай працюють!

Вилко здивовано покрутив головою, але підкорився.