Грає синє море

З корабля щось прокричали. Яремко не зрозумів, що саме, але Мусій підвів голову і щось відповів по-турецьки.

На кораблі не вгамовувалися. Капудан щось вигукнув комендантові, і той разом з кількома яничарами чимдуж побіг до Мусія.

Бібігуль швидко-швидко почала говорити Мусієві щось по-турецьки. А Яремко пояснював братові по-своєму:

— Ми сказали, що мене звуть Саїдом, а Бібігуль — моя сестра.

— Нічого, — погладив брата по голові Мусій. — Усе скажемо, як треба. Я тут начальник. Як скажу, так воно й буде. Не бійся.

Увечері вони з Бібігуль були в Мусієвій хаті. Власне, це була не хата, а цілий великий будинок із багатьма кімнатами.

— А звуть мене тут не Мусій, — сказав брат, — а Муса, мімар самого султана Мустафи, Муса. Мімар — це означає зодчий, той, хто зводить будинки, мечеті, фортеці різні…

— І оту фортецю то, значить, ти будував? — запитав Яремко.

— І оту фортецю. Ой, який ти великий виріс!

І Мусій обняв брата. Але Яремко вирвався з обіймів.

— А навіщо ти її збудував!

— Наказ. Так звелів Надир-бей, — відповів Мусій, і на його обличчя набігла тривожна тінь, знову згадалися Спиридон і Софія.

— Наказ… — Яремко скочив з місця. — Не сьогодні — завтра під цією фортецею йтимуть на Стамбул козаки!

— Так-таки і йтимуть? Ну, це вже ти, братику, теє…

— Нічого не «теє»… — В очах Яремка блиснули сльози. — Так ти — як той Іскаріот?!

— Що??? — гримнув мімар Муса.

— А те, що ти туркам продався! — Голос Яремка задзвенів розпачем. — Тепер те, що ти зробив, убиватиме наших людей! От що!

Старший брат опустив голову. Сидів, мовчав, про щось довго думав. А Яремко ходив по кімнаті, і тільки Бібігуль стежила за його кроками. Вона не розуміла мови, але здогадувалася, що сталося між двома братами. Гяур Мусій Ціпурина омусульманився, став значною людиною в Стамбулі, його бояться навіть яничари, які хотіли затримати Яремка. А Яремко сердиться на Мусу за це.

— Ну от скажи мені, що скаже Недайборщ, коли ядра з твоєї фортеці почнуть убивати козаків? — запитав Яремко. — Та він прокляне весь рід Ціпурин, і правильно зробить!

— А що — Недайборщ іще живий?! Ще носить голову на плечах?

— Носить! Але як попаде під твої гармати, то буде без голови!

— Буде, — погодився Мусій. — Я не можу робити справу абияк. Гармати націлені так, що як тільки якась чайка потрапить у поле їх обстрілу, з неї тільки цурки полетять.

— Навіщо ти став їм служити? — запитав Яремко.

— А що мені було робити зі своїм хистом? — у свою чергу запитав Мусій. — Я — зодчий! Мені треба будувати!

— Ти міг би будувати щось таке, що не шкодило б нам!

— Я так і робив! А потім сказали: потрібно будувати фортеці, інакше не дамо зводити мечеть Османіє.

— Треба було начхати на цю мечеть і не погоджуватися!

— Чому? Бо це не церква, а мечеть? — всміхнувся Мусій.

— Так! Бо це не церква!

— Д-дурний т-ти, — розхвилювався Муса. — Краса — вона і є краса — чи турецька, чи християнська.

— А зрада — вона і є зрада! Які б ти слова не придумав!

— Цить! — гримнув Мусій. — Ти на себе оглянься! Вас веде на бій Ях’я — з-зрадник Османської імперії! А ви його слухаєтеся!

— Не кажи такого! — гнівно вигукнув Яремко. — Я знаю графа Олександра так, як ніхто в Туреччині його не знає! Це дуже розумний чоловік! Ось він стане султаном, то всі ви побачите…

— Побачимо! — погодився Мусій. — Стане твій Ях’я таким самим ворогом християн, як і вс-сі інші с-султани. А захоче жити інакше, отак, як я, то буде йому те ж саме, що й мені! Мене примусили будувати фортеці, а його примусять іти війною на Україну. Ця держава так побудована, такий її закон!

— Він переробить усі закони Туреччини!

— Він нічого не переробить! Його задушать через місяць, і навіть найостанніший пес не завиє над його могилою! Не зможе Ях’я переробити Османську імперію! Я м-можу намалювати н-найкращий п-проект мечеті! Але ж я її сам не збудую. Мені потрібні тисячі робітників. А якщо вони не захочуть?

— Треба змусити їх, — категорично сказав Яремко.

— Як я їх змушу? Ну, вдарю одного, вдарю другого, а третій з четвертим і п’ятим ударять мене — та так, що я й кісток не зберу.

— Ти скажеш яничарам та підгінчим, отоді вони й послухаються.

— Я с-скажу, — погодився Мусій. — А де візьме Ях’я слухняних йому яничарів? Султан Осман думав, що яничари — найбільш слухняні його слуги, а вони його взяли й скинули, як побачили, що все виходить не так, як їм хотілося! І Ях’ю скинуть!

— Ти гадаєш, він про це сам не думав? — запитав Яремко.

— Якщо розумний, то думав, а якщо дурний — то ні!

— А що зробив би ти на місці Ях’ї? — запитав Яремко.

Старший брат подивився на меншого, потім махнув рукою:

— Досить, що я маю багато думок з приводу того, на якому місці сиджу я… Я не знаю, що мені робити…

— Брати шаблю й рубати всіх турків!

— І Бібігуль? — запитав Мусій.

Яремко поглянув на Бібігуль, уявив її убитою чи зарубаною, і йому стало страшно.

— Ото ж бо воно і є, — розважливо промовив Мусій.

— То що — сидіти, згорнувши руки, дивитися, як турки грабують нас, убивають, людей ведуть в ясир? Так, по-твоєму?

— Хто убиває — Бібігуль?

— Не Бібігуль — яничари, сипахи, акинджі! Військо їхнє!