Груші в тісті

На відміну від замполіта, я чудово знав, хто був тим солдатом, який вискочив з вікна, бо звернувся він якраз до мене, коли примчав пізно ввечері до казарми, перелізши через стіну. То вже був «дід» чи то пак «дембель». Він підкрався до вікна казарми, постукав і, викликавши такого самого «діда», пояснив свою проблему. Той пішов у штаб, знайшов мене, а що я мав доступ до каптьорки, в якій лежала солдатська форма, то дав йому перші-ліпші штани і чоботи, а відтак жевжик у них прибіг до мене і підібрав собі за розміром. Він весь трусився з нервів, і я йому налив горілки, він випив залпом і сказав:

– А та дура хотіла, щоб я сховався під ліжко. Ти уявляєш? Вона до кінця не вірила, що то її чоловік. Думала, що її мама прийшла. А у мене чуйка була. Добре, що кітель прихопив. Чоботи, блін, шкода, я ж їх підбив так класно.

– Ну, тепер він бодай знає, що має справу зі «стариком», – сказав я, бо підбивати залізячками обцаси мали право лише «діди». – І ремінь у тебе, напевно, з прибамбасами.

– Ну, да! Капєц! І ременя шкода.

– Там з внутрішнього боку не видряпано часом «Дембель-1977»?

– Ой, бля!

Він схопився за голову, і я йому налив ще, після другої він дещо заспокоївся і сів на дзиґлику. Його звали Костя, родом був з Житомирщини, і ми розмовляли українською.

– Ну вона хоч того вартувала? – спитав я.

– Ясно! Тьолка класна. Вона ж молода, ні фіга в житті не знала. Цей її дьорнув з інституту, а вона целка. Уяви собі – вона не знала, що таке оргазм. Цей козел дер її на автопілоті. Так що вона відкрила для себе багато цікавого. Налий ще. Я, коли до неї мав іти, то ніколи не обідав, бо вона мене так відгодовувала, що атас. Казала, що чоловікові так не догоджала, як мені. Торти для мене пекла – прикинь! Я вже на ці торти дивитися не можу, особливо ті креми, я їх просто не міг їсти, мене аж вертало від них, але, коли я взяв одного разу і намастив її кремом, а потім вилизав, то знаєш – нормально, не виригав. Але ти б бачив цю сцену! Вона ледь на стіни не дряпалася, а потім те саме зі мною зробила – це пісня. Так що вона вже без цих тортів просто не могла обійтись. Правда, після того, як ми трахнулись, робити вже було нічого, я б з задоволенням злиняв, а в неї прокидалося палке бажання мене просвітити, вона брала якусь книжку і читала вголос вірші. Ти уявляєш – мене і вірші? Я припух, лежу собі отако на ліжку, руки за головою, а вона читає там якогось Блока. Я очі заплющу, тіпа слухаю, а сам думаю про те, що оце й осінь, скоро додому, а там мене дівчина чекає, а я куплю торт і всю її вимащу і вона просто здуріє, я вимащу її не тільки кремом, але й самим тортом, бо ж ці бісквіти мокрі, їх спеціально шприцюють сиропом, щоб більше важили, моя мама ж у кондитерській працює. Лежу отак, мрію, а вона читає, а потім ручкою так – тиць під ковдру – і ворушить пальчиками, а я лежу, а вона і тут, і там, легенько так, а я з усіх сил намагаюся стриматися, думаю про свою роботу, я ж на тракторі працював, от і думаю, як сяду і виїду на поле, а вона гладить, перебирає пальчиками, а я тримаюся, не даюся, але я ж не з заліза, врешті він встає, а вона тоді зверху і – починається…

Тут ввалилося ще кілька «дідів» з випивкою і закускою і вчепилися, аби наш герой розповів усе в деталях. До його честі він не сказав їм, з чиєю жінкою кохався, хоча вони й випитували, та, зрештою, він і мені не сказав, це вже я згодом довідався.

Сам замполіт секрету зі своєї пригоди не робив, офіцери знали, що він застав жінку з коханцем і розлучився, але коли він одного разу підкликав мене до шафи, відчинив і показав свої трофеї, я здивувався. Звідки така до мене довіра? Але він сам і витлумачив:

– Юрік, мнє надо поймать етого чєловєка. Осталось два мєсяца. Потом он уйдьот.

Я вдав, що не розумію, по що йому йдеться:

– Якого чоловіка?

– Юрік, нє надо. Я всьо прекрасно знаю. Етот гандон факал май вайф. Я іх застал. Он удрал в кальсонах. Оставіл ето. Гдє он мог взять новиє брюкі і сапогі? Только в вашем взводє. Єслі он нє обращался к тєбє, то к кому? Вот із зе квешенс! Прісмотрісь повніматєльнєй, вот рємєнь, відіш? «Дембель-1977»! Я тут составіл спісок всєх дембелєй, коториє осталісь в часті і нє поєхалі на трасу.

Він простягнув мені список – там було виписано двадцять два прізвища, в тому числі і моє, адже я теж звільнявся за два місяці, але я б ніколи не посмів підбити собі чоботи і подряпати ремінь, бо не вважався «дідом». Я вказав йому на цю особливість і він викреслив шість прізвищ однорічників. Залишилося шістнадцять «дідів». Серед них був і Костя.

– Вот смотрі. Проць… Мог? Нєт, нє мог. Толстий. І кромє того молдаван. Далой. Татарінов мог? Нєт, нє мог. Дебіл. Ахмедов із санчасті мог? Нєт, нє мог. Чурка потому что.

За кілька хвилин у списку залишилося вісім кандидатів на коханця, в тому числі й Костя. Коло звужувалося, але ще не аж так драматично, бо вісім є вісім і вибрати з них когось одного не так просто. Замполіт чекав моєї підказки, але я знизував плечима. Тоді він вдався до підкупу:

– Єслі узнаєш, хто із ніх, уєдєш на мєсяц раньше домой.