Груші в тісті

Любомир Копистянський на прізвисько Прум-прум, роздумуючи над чимось, неодмінно прум-прумкав губами, він нічого не писав, але був постійним учасником усіх наших пиятик, а головне, як і всі ми, тунеядцем – себто безробітним. Коли ми влаштовували читання, він ішов на кухню і чистив бульбу. Одного разу жартома ми розмірковували, що добре було б якогось багатія пограбувати, вибір упав на гінеколога, який робив підпільні аборти, слово за словом почали фантазувати, як спланувати цю акцію, поговорили та й забули. Але за кілька днів з’являється Прум-прум і повідомляє, що у нього вже є докладний розклад роботи гінеколога, фотографія дверей його помешкання, аби визначити, які відмикачки потрібні, а також він домовився про револьвер, який на всяк випадок нам може згодитися. Оце я називаю серйозним підходом до справи. Нам ледве вдалося йому пояснити, що ми усього лише жартували.

Якось Прум-прум привів у наше товариство невідомого хлопця, який писав вірші і дуже хотів почути думку фахівців, а за те, що така думка буде висловлена, виставив цілком пристойну «поляну». Як виявилося, то був давній мій знайомий ще зі Станіславова, з яким ми в дитинстві інколи гралися у війну або у футбол, він ніколи не виявляв літературних уподобань, походив з російськомовної родини переселенців зі Сходу. Я відразу запідозрив, що нам його підіслали. Вірші у нього були російські, але прочитав і кілька українських в стилі ХІХ сторіччя. Одне слово, графоманія повна. Але ми вийшли зі становища: пояснили клієнту, що високу поезію не можна слухати за столом з наїдками і напоями, сплавили його на кухню, а там його слухали вахтовим методом: по черзі. Не чергувався тільки бідний Прум-прум, почуваючись зобов’язаним. Серед тих псевдоукраїнських віршів траплялися і відверто провокативні, але я усіх попередив, що це за жук, і ніхто у жодні дискусії при ньому не встрявав. Через багато років я зустрів знову цього буцім-поета уже геть спитого, система, яка його використала, очевидно, і виплюнула.

В усіх нас були прізвиська, кожне з яких мало свою історію. Оскільки Грицько був гуру, то він сам собі вигадав псевдо Чубайрон, і я, коли став по його смерті записувати про нього спогади, боячись чергового трусу, зашифрував ці спогади під спогади про Байрона. Лишега у мене був Шеллі, Рябчук – Кітсом, я – Блейком і т. д.

Якось Лишега сказав Оресту Яворському:

– Коли я в жартах генерал, то ти тільки прапорщик.

З тих пір до них і прилипло: Лишега – Генерал, а Орест – Прапорщик. Згодом Генерал, після того як сотворив п’єсу «Друже Лі-Бо, брате Ду-Фу», став не просто Генералом, а китайським Генералом, для якого я вигадав ім’я Лі-Шень-Ґао.

Великим оригіналом був Ігор Гордієнко на прізвисько Кактус, у Морозова навіть пісня була про нього на слова Зені Кубів. Миколу Рябчука прозвали Кроликом через те, що під час п’янок у нього червоніли очі. Першу його дружину, відому перекладачку з англійської Марію Габлевич, Кактус з Прапорщиком прозвали Очковою Змією, оскільки вона носила окуляри. Вона намагалася якось упорядкувати богемне життя Миколи і не дуже раділа навалі друзів. Дружину Лишеги поетесу Наталку Мезенєву ця ж парочка прозвала Німецькою Самохідною Гарматою Типу Фердінанд, або просто і дохідливо – Фердінанд. Незважаючи на такі не надто естетичні прізвиська, обидві панни були неабияк привабливі.

Мене Чубай прозвав Чемоданом через те, що у голові моїй напхано всього, як у валізі. Дехто висував версію, ніби це тому, що я возив усюди за собою валізу, повну рукописів. Ця валіза, виплетена з лози, і яка належала ще моєму дідові, досі у мене є. Однак саме моя голова-валіза була предметом жартів Грицька, який у тій чи іншій компанії, коли зайшла якась літературна суперечка, кивав на мене: «Ану, Чемодан! Ти ж знаєш!»

Окрім цього я ще мав прізвисько Вінні, здебільшого мене так пестливо називали панночки.

Кактус написав роман «Вітер косив траву», який мав 40 сторінок тексту з епіграфом «Шизуха косить наші ряди». На одній з його картин був зображений чобіт і більше нічого, але у Рябчука він намалював на стіні панно, на якому зображено було групу людей за столом на зразок святої вечері – самого Рябчука, Яворського, Лишегу, Гайдучка і себе. Цю картину він малював, розпускаючи фарби сечею, як Мікеланджело.

– Якщо ти мене гарно попросиш, – казав мені, – то я домалюю і тебе. Місце ще є.

– Я не хочу пахнути твоєю сечею, – віджартовувався я.

Тоді він потішив мене тим, що й так усі, хто дивиться на картину, бачать у Гайдучкові мене.

Після цього я, натхненний Кактусом, розмалював стіни і в себе. Так з’явилися у мене на стінах вродливі голі відьми, кажани, сови, сплетіння дерев і рослин, а серед тих сплетінь я повписував імена усіх моїх подруг, і, коли котрась приходила, я показував її ім’я і казав:

– Ось бачиш? І ти ще сумніваєшся, що я тебе люблю?

Якось Кактус добув кінокамеру, і ми знімали фільм за його романом. Починалися зйомки на Високому замку. Кактус з Прапорщиком і Кроликом позбирали купу ляльок у своїх подружок, і треба було їх порозвішувати на деревах, а що я грав ката, то ця місія випала на мене.