Груші в тісті

Якщо ви уявляєте собі галасливу картину метушливої погоні за гускою по лугах, то ви помиляєтесь. Для цієї світлої мети я брав із собою навмисне змайстрованого сака і мішок. Після того як ми завершували нашу підводну експедицію, я тихенько підкрадався якнайближче до зграї качок чи гусей і одним різким рухом ловив здобич саком, а за мить вона переселялася у мішок. Бенкети, які ми влаштовували після цих ловів, овіяні легендами, бо ж ми не могли спожити всю цю розкіш самі, а тому запрошували гостей. Гості ж віддячували тим, що розповсюджували захоплюючі історії про те, як харчуються справжні магнати.

Час від часу магнати обнишпорювали в хаті усі закапелки, визбирували порожні пляшки і несли їх на пункт склотари. Півлітрова пляшка коштували 12 копійок, сімсотп’ятдесятиграмова – 17. Саме на ту пору якийсь ідіот видав розпорядження приймати пляшки лише без наліпок, і уявіть собі, скільки ми з Олегом мусили намордуватися, аби ті наліпки поздирати. Приймальник прискіпливо кидав оком на пляшки, які ми розпихали по ящиках, потім швиденько пробігав пальцям по їхніх горлянках, вишукуючи надщерблені, і все, що на його думку було браком, відставляв набік. Зазвичай той брак йому залишався і він на ньому ще заробляв, вертаючи назад у ящики, але ми з Олегом заробити йому не давали і брак забирали з собою назад.

Навіть якщо ви дуже постараєтеся, то ніколи не здогадаєтесь навіщо це робилося, а секрет полягав у тому, що наступного разу ми знову приносили той самий брак разом з іншими пляшками, сподіваючись на те, що приймальник, поспішаючи, проочить бодай частину бракованих пляшок. Треба сказати, наші надії частенько справджувалися.

Зараз, коли я викидаю пляшки до смітника, мені пригадуються ті комічні моменти – ех, яким же скарбом були б ці пляшки три десятки років тому.

Потреби мої в ті часи були більше ніж скромні, і гроші я витрачав винятково на книги, але часто, аби придбати нову книгу, я мусив продати котрусь стару. На щастя, якраз тоді в самий розпал книжкового буму подвоїли ціни на книги попередніх років видання. То був час, коли з полиць книгарень змітали геть усе, що тільки вартувало уваги.

У своїй книгозбірні я завше міг знайти щось таке, що мені вже не було потрібним. Раз чи два на місяць я робив ревізію і вирушав до букіністичного магазину. Крамниця на Валовій, де тепер кафе «Соната», приваблювала тим, що на зміну колишнього інтелігентного завідувача, єврея і бібліофіла, прийшов тупуватий відставник-східняк. На книгах він розбирався, як вовк на звіздах, і приймав геть усе, навіть відверту макулатуру та всюди ставив подвійну ціну, а що найголовніше – відразу ж платив. До всього цей загалом добродушний чолов’яга ні в зуб ногою не тямив у польській мові. Це було теж для мене важливо, бо я багато купував і польських книг, які після прочитання не бажав тримати на полицях і теж успішно здавав до букіністики.

Оця приваблива риса нового завідувача навіяла мені дотепну гадку обійти інші букіністичні крамниці, де до книг приглядалися куди прискіпливіше і подвійну ціну ставили тільки на видання, що справді користувалися підвищеним попитом. У тих крамницях я за безцінь скуповував абсолютно безнадійні книжки і тут же волочив на Валову, а що це вже перейшло в систему і могло викликати підозру в завідувача, я час від часу здавав книги через підставних осіб. Я мусив квапитися, бо така вигідна ситуація тривати довго не могла. Рано чи пізно нерозпродані книги затоварять усі полиці і завідувач вхопиться за голову: що робити з макулатурою?

День Х настав раніше, ніж я сподівався. З величезною спортовою торбою скупленого непотребу я приперся черговий раз до крамниці. Зустрів мене суворий погляд відставника.

– А-а, засранець! Знову торбу гівна приволік? Та я, бл…, через тебе такий мінінгіт маю! Ти подивися, подивися, як ти нас засрав! З ніг до голови!

Він розлючено копнув ногою в стирти книг, що здіймалися від підлоги до самої стелі і були дбайливо перев’язані мотузками. Макулатуру врешті вирішили забрати. Я позадкував до виходу.

– Тебе хто підіслав? – гримів дядько. – На кого ти працюєш? Це той жид? Я знаю! Це він тебе підговорив, да? Шоб мене завалити, а самому знову тут сісти, да? Передай йому, шо в нього кишка затонка! Я, бл…, Крим і Рим пройшов і всі западні фронти, поняв?

Я вискочив на вулицю, гарячково роздумуючи, куди ж мені з цим барахлом податися. Додому тарабанити безглуздо, і врешті я той скарб висипав у першій-ліпшій брамі.