Оформляли нас на роботу в Облкниготорзі, і на базу ми приїхали, знаючи, що нас уже там чекають. Книжкова база була розташована в глибині Стрийського парку метрів за сто від кінотеатру «Львів». Директором бази, як і належалося в ті часи, був нащадок Мойсея Боріс Єфімовіч – низенький, грубенький, кругленький, з обличчям Карцева. Ну, типовий завбазою. Він діловито зміряв нас очима і сказав:
– Оля, грущики прийшли. Видай їм халати і роз’ясни суть дєла.
Оля була дівчиною не стільки товстенькою, як пишною, якщо ви вловлюєте цей нюанс. Очка в неї відразу спалахнули, і вона почала нас грайливо випитувати, чому це ми вирішили податися на таку непрестижну роботу.
– Розумова неповноцінність, – пояснив я, стукнувши пальцем в чоло. – Нікуди більше не беруть.
– Ну да! – не повірила Оля і тепер уже обстежила нас очима лікаря-психіатра. – А на вигляд такі інтелігентні.
– Олюня, – сказав я, – ви ж на вигляд теж янгелик, а насправді, признайтеся, стервочка, га?
Олюня голосно розреготалася:
– Ну ви, хлопці, коміки! А я вже, було, повірила, що ви ті, як їх…Університети, певно, закінчили, а над бідною дівчиною знущаєтесь.
База справила на мене, як на запеклого книгомана, незабутнє враження. Величезні стелажі з пачками книг височіли на кілька метрів. Я не міг утриматися, щоб не пройтися поміж ними, мабуть такі самі почуття опанували Монте Крісто, коли він потрапив у печеру зі скарбами. Щоправда духовними скарбами назвати усе це багатство було б перебільшенням, бо більшу частину складала пересічна совіцька макулатура, але я отетерів від величезної кількості дефіциту, якого удень з вогнем не знайшов би в книгарнях – це пригодницькі й кримінальні серії, фантастика, передплатна література й інше читво. Всі ці книги на книжковому базарі коштували немалі гроші. Ну, скажімо, том «Анжеліки» вартував як десять-п’ятнадцять кіл масла.
Наша робота полягала в тому, що ми розвантажували контейнери з книгами, потім закидали пачки у криту машину чи автобус, розвозили по книгарнях і там розвантажували. Їздили ми завше удвох, і лише іноді, якщо книг було надто багато, додавали нам когось третього. Пачки з книгами – не мішки з мукою і не залізні штаби, і якщо не корчити з себе Павки Корчагіна, то не надто і втомишся. Єдині дні, коли ми обривали руки, були ті, коли привозили літературу з братніх соціалістичних країн. Величезні пачки з альбомами важили стільки, що більше одної-двох пачок не двигнеш. Всі інші вантажники були звичними до фізичної праці дядьками, а тому не раз кепкували з нас, коли ми брали на їхню думку занадто мало. А що вони могли звалити собі на плечі і три-чотири пачки, то вдалися до хитрощів – на око визначали кількість пачок у контейнері і, хутенько розвантаживши «свою» половину, сідали перекурювати, а ми мусили докінчувати роботу.
Одного разу, коли ми з Олегом в очікуванні вантажівки сиділи собі на пачках і читали, я побачив, якого подарунка зробили працівники бази прибиральниці на уродини: десять томів «Библиотеки приключений». Я отетерів.
– Олюсь, ти бачив?
– Ну і що?
– Як то що? Це ж зо двісті карбованців!! Купа грошей!
Олег зітхнув:
– Не про пса ковбаса.
– Яка шкода, що це не в нас уродини.
Мої вже минули, а в Олега аж восени.
– У-у, які ми розумні, – пролунало в мене над головою.
Але перш ніж побачити Олюню, я її занюхав – Олюня пахла фіялковими парфумами, щойно пережованим пиріжком за чотири копійки і карамелькою, котра катулялася на її язичку.
– Поезію читаємо? А ще – «розумова неповноцінність»!
– Шизофреніки різні бувають, – сказав я. – Ось Ван Гог – теж мав бзіка, а геній!
Коли вона сміялася, дві великі диньки підстрибували в неї під сукнею.
– А ви знаєте, генії, що сьогодні після роботи у нас п’янка?
– Міжнародний день прибиральниці?
– А ти спостережливий.
Я підвівся, підхопив Олюню за об’ємну, але фіґурову талію і сказав:
– Маю до тебе справу.
– Це що – секрет? – підморгнула вона, підкорюючись натискові моєї руки.
– Цс-с, великий секрет, – вуркотів я на вушко панночці, й коли ми опинилися між стелажами, прошепотів: – Наступного тижня в нас буде ще одна п’янка.
– Яка?
– В Олега теж уродини. Одне слово, ми тебе запрошуємо.
Я поклав руки на її талію.
– Ти зібрався зі мною танцювати?
Я пригорнув її до себе і, коли відчув ці пишні перса на своїх грудях, гарячий подих із запахом пиріжка і карамельки, мої вуста припали до немилосердно наквацяного писочка, засмоктуючи разом з язичком і нещасну карамельку, котра із великого розпачу влетіла, мов торпеда, мені в горлянку. На мить вона закоркувала повітря і в голові мигнуло – яка фантастична смерть! – але ще за мить карамелька пірнула у стравохід і поцілунок тривав далі.
– Машина приїхала! – гукнув Олег, і я з великим жалем відірвався від Олюні.
Вона була вся така розпашіла, що піднеси цигарку – дим піде.
– Ой, – сказала вона, – як я така піду? Ти ж напевно мене всю розмазав. Ха-ха, а ти який!