Груші в тісті

Вуличка наша була сліпа, тут рідко можна було зачути шум авта, чи якийсь інший галас. Разом із сутінками вляглося ліниве сюркотіння стрикоників у саду, замовкла й самотня ропуха, яка за дня іноді продирала голос. Тиша довкола стояла така, що навіть із кухні з-за зачинених дверей долинало цокання годинника. Мене воно не хвилювало. Зате нервувало Олега.

– Ні, я так не можу! Проклятий годинник! Я розіб’ю його!

– Тільки попробуй. Це наш єдиний годинник. Коли-небудь ми нарешті вирішимо влаштуватися на роботу, і я не уявляю, як ти будеш вставати пів на восьму без будиків.

Олег вибіг на кухню, вхопив будики, виніс у садок та поклав у траву. Я стежив за ним із вікна, дивуючись його витонченому поетичному слухові. Повернувся він із сяючою усмішкою і, переможно завмерши посеред покою, прислухався. Я теж нашорошив вуха. В розрідженому вечірньому повітрі невмолимо цокав годинник. Те цокання ледве-ледве можна було вловити, але воно таки було, воно не зникло.

Я зиркнув на Олега. З міцно стуленими вустами він приймав рішення. Врешті рвучко підійшов до вікна і зачинив його. Прислухався. Цокання стихло.

Олег знову сів за поему.

В садку в суцільній темряві самотньо цокав годинник – комахам, заснулим птахам, вечірній росі.

Ціп’як, або ж солітер

Олег був худий, але, переймаючись своєю виразкою, намагався їсти часто. Голодний, він був роздратований, а ситий – сама доброта, з усього сміявся і тішився. Через ту його манірність Кактус прозвав його Ельзою Іванівною.

Час від часу Олега щось СМОКТАЛО. Для всієї нашої компанії це означало щось дивне і таємниче, аж поки в нашій уяві не оформилося в образ велетенського солітера, який, поселившись в Олегових кишках, пожирає геть усе, що потрапляє у його шлунок. Навіть після найситнішого обіду години за дві Олег починав виявляти неспокій і цікавитися, чи нема ще якого чаю. Зайве казати, що під чаєм розумілася перекуска.

Той солітер став постійним об’єктом жартів. Не раз, скидаючись по карбованцю на випивку, ми кепкували, що Олег повинен дати два, бо ЇХ же двоє. Частенько також чіплялися, аби він показав нам нарешті свого «квартиранта», а Олег нас лякав, що ця потвора як вилізе, то всіх нас проковтне.

У Чубая в кльозеті висів логотип газети італійських комуністів «Unita». Гриць дописав укінці «Z», а нижче на ватмані кожен відвідувач цього закладу вписував свої новини. Одного разу там з’явилося оголошення про те, що розшукується небезпечний злочинець, якого можна визначити за особливими прикметами. Завітавши до кого-небудь у гості, він неодмінно запитує: «Чи нема у вас якогось чаю?», а в його шлунку живуть два брати ціп’яки Бем і Бек, які вічно голодні і постійно його мучать. Під оголошенням Гриць намалював карикатуру на Олега.

Транс

Коли Олег читав свої вірші, то входив у своєрідний транс: заплющував очі, поринав у глиб тексту і розгойдувався в ритмі читання. Здавалося, навіть землетрус не здатен зіпсувати цього настрою. Якось він почав читати свою нову поему художнику Валерію Шаленкові, той слухав, слухав, а врешті підвівся і сказав:

– Ну, ти читай, а я побіжу за вином.

Яке ж було його здивування, коли, повернувшись, він застав Олега, який продовжував декламувати поему, у тій самі позі з заплющеними очима і розгойданого. Не зупинився він навіть тоді, як пролунало апетитне булькання вина у склянки.

Два гарні хлопці у пошуках праці

Це було непросте рішення після тривалого безробіття. Батьки мені раз на місяць передавали з Івано-Франківська велику спортову торбу, набиту харчами. В торбі було заморожене м’ясо, яйця, різні закрутки і консерви, але завдяки Олеговому апетитові, а також тому, що час від часу в мене відбувалися бенкети, запасів вистачало рівно на два тижні. Далі ми харчувалися тим, що Бог пошле, а що Бог нам рідко щось посилав, то доводилося переходити на підніжний харч.

В такі натхненні хвилини, коли Олег уже не міг писати, бо його СМОКТАЛО, ми вирушали на лови. На лови ми ходили в долину ріки Полтви (звучить, еге? – майже, як долина Луари), неподалік від нашої хати, де Полтва виривається з міцного кам’яного полону і тече широкими лугами й полями. У ті древні часи вона ще не була настільки смердюча й чорна, і там навіть водилися раки. Вода була досить мутна через намулисте дно, але присутність раків свідчила про те, що хімії у воді нема, адже раки не могли жити в забрудненому середовищі, а лайно ракам не перешкоджало. А що ми з Олегом виросли на річках, то лапати раків було для нас звичним заняттям. Крім раків траплялася й дрібна риба, яку ми витягали з нір у березі, хоча ми цією малою здобиччю рідко обмежувалися. У річечці таляпалися качки, а вздовж берегів біліли тлусті тушки пихатих гусей, їхній заманливий вигляд прокидав у нас інстинкт мисливця.