Груші в тісті

Була рання година, час від часу доріжками парку хтось пробігав і з подивом спостерігав за тією дивовижною картиною: десятки ляльок бовталися, повішені за шиї на гілках. Потім ми усією компанією подалися до центру і продовжили знімати якісь сцени біля фонтану на площі Міцкевича. Це було весною 1975, на ту пору кінокамера виглядала ще досить незвично, люди зупинялися, збиралися, запитували, що то ми знімаємо, я зимним тоном пояснював: кіно. Дехто зголошувався на статиста і цікавився, скільки платять. Я сказав, що то нам ще треба заплатити за те, що нікому невідома людина потрапить у вічність. Кактус, як справжній режисер, давав команди. Апогеєм зйомок була сцена, як Прапорщик, вбраний у маскхалат і в довгі армійські бутси, виходить з громадського туалету на теперішньому проспекті Свободи. Орест не сподівався, що його будуть знімати, а перехожі ніяк не могли второпати, що відбувається. На цьому зйомки завершилися, і ми подалися пити вино.

Кактус займався карате і провадив тренування. Мені досить було двох чи трьох разів, аби після тих розтяжок та інших вправ покинути цю справу, бо усе тіло боліло, і ходив я, як паралізований.

На свої уродини він запрошував не тільки друзів, але й традиційно когось такого, кого можна було б потім після забави віддухопелити. На одну таку забаву запросив якогось Лєбєдєва, інженера. Починалося все дуже пристойно. Напередодні Кактус прийшов до мене і попросив надрукувати на машинці на цупкому папері картки з іменами гостей. В день уродин він ці картки розставив на столі, аби кожен знав, де має сісти.

Серед забави раптом з’явилася його мама і почала нарікати, що їй уже набридло гуляти і вона хоче нарешті сісти у своїй хаті, Кактусу вдалося її переконати, щоб цього дня ночувала у подруги.

Я був на забаві з дівчиною, але ми до кінця не досиділи, бо ще треба було забігти до мене, встигнути покохатися і відпровадити її додому. А ополудні, коли я прийшов до Кактуса на поправини, то побачив поламані двері і повний розгардіяш. В хаті сиділи Кактус, Прум-прум і ще один їхній знайомий, усі з синцями. Виявилося, що під кінець вони вирішили відгамселити Лєбєдєва, його жінка кинулася захищати, її придушили дверима і зламали руку. Лєбєдєв намагався втекти, його не пускали і так поламали двері, а коли він нарешті вирвався, то вони почали гамселити одне одного. А зараз усі спокійно собі причащалися і провадили мирну бесіду.

– Шкода, що ти раніше пішов, – казав Прум-прум, – забава була те, що треба. Давно я так не сміявся.

Але сміявся він крізь зуби, бо губу мав розірвану.

Кожен з нас намагався знайти собі таку роботу, аби не дуже перепрацьовувати. Кролик після залізниці знайшов просто чудове місце: туристичну фірму. Тоді вона у Львові була одна і займалася зовсім не відпочинком громадян за кордоном, а відпочинком туристів у Карпатському регіоні. Місія Кролика полягала в тому, що він туристів зустрічав і проводжав та забезпечував талонами в їдальню. Але коли на сніданок туристи ходили всі, як один, то вже на обід дехто не приходив, а на вечерю і взагалі воліли розбрідатися по кнайпах. На зекономлені таким чином талони ми набирали у їдальні м’яса та іншої їжі, купували вино і влаштовували собі бенкет.

Будики

П’янкі пахощі травневого вечора настирливо лізли в прочинені вікна і напоювали душу радісним ідіотизмом.

Я лежав на канапі й читав китайських мудрагелів. У сусідній кімнаті сопів над черговою поемою Олег Лишега, він писав її на довжелезних сувоях паперу, який йому подарували програмісти. Паперу він не економив і один рядок з варіаціями міг займати цілу сторінку. Раз по раз він зривався з місця, робив кілька кроків і знову падав у крісло.

Несподівано у мої вуха вповзла тривожна тиша, я не почув ані сопіння, ані кроків, ані шурхоту паперу, в тиші лунало тільки тихе цокання будиків.

– Він мені заважає, – сказав Олег, вирісши в дверях. – Можна я його винесу на кухню?

– Кого?

– Та годинника.

Я подивився на нього з-під лоба й буркнув:

– Як хочеш.

Олег виніс будики на кухню і зачинив за ними двері.

В травні 1975, коли Олег не мав де жити, я забрав його до себе. Мешкав він у мене рівно доти, доки не закінчувалася бульба, тоді він зникав і переселявся до Кролика. Разом вони поповнювали харчові запаси завдяки сусідським підвалам. Коли ж Олег з’являвся у мене, то був певний знак, що і в Миколи з бульбою виникли проблеми. Крім того Микола захопився індійською філософією і, як справжній Кролик, перейшов на дуже специфічне харчування: гречка або рис, але не варені, а відмочені у воді, печені ріпа, морква і буряк, бульба в мундирах. І все це без солі. У Миколи навіть у холодильнику неможливо було знайти бодай шкуринки старого сала з тієї простої причини, що холодильник був відімкнений і в ньому красувалися твори Івана Франка. Делікатний шлунок Олега витримати подібні тортури не міг.