Груші в тісті

З’явитися на ясні очі пана коменданта я мав у повному обмундируванні – себто у парадовій формі і в шинелі. І ось замість того, щоб як нормальна людина прийти туди відразу по приїзді до Львова, взимку, я закинув і форму, і шинелю в комірку та спрагло кинувся у вир життя, якого був позбавлений у війську… Але одного сонячного липневого дня я відчув, що з мене уже всього цього досить і пора братися за розум, влаштуватися художником-оформлювачем і продукувати транспаранти, стенди, стінні газети та іншу байду, як це робив Грицько Чубай. Коли мені спала на думку ця мудра ідея, я раптом згадав, що й досі не замельдувався у військкоматі. Я поліз до комірки, витягнув на світ Божий військову форму разом з шинелею, розгорнув – і вжахнувся. Їх поточила міль! Мундир до всього ще й вкрився якоюсь липкою цвіллю, бо в комірці було вогко, шинель постраждала менше, але вона вся сипалася і біліла личинками молі. Я заходився її чистити і за годину таки привів до ладу, але з мундиром був гиблий варіант, у такому мундирі я ніяк не міг заявитися у військкоматі, в такому мундирі я міг хіба порпатися в смітниках у пошуках порожніх пляшок. Але якщо вбрати поверх військової форми шинель, то буде все в порядку. Я так і зробив, але прихопив ще з собою дембельську течку зі штанами і сорочкою, аби перебратися після відвідин військкомату.

І от уявіть собі картину. Літо. Сонце. Дівчата в міні-спідничках, хлопи в сорочках з короткими рукавами, а тут суне якийсь вар’ят у важкій довгій до п’ят шинелі, застібнутій на всі ґудзики, добре хоч військову шапку-вушанку він не натягнув на голову, а сховав у ту ж таки течку. Цей вар’ят, спливаючи сьомим потом, сідає до трамваю «чвірки», висідає біля Оперного і далі чимчикує у напрямку Краківського базару, але тут уже він таки натягає на себе шапку-страшилку, бо якщо він буде вбраний не по формі, без «головного убору», його вмить замете військовий патруль. Люди озираються. Вар’ят виглядає дико. За півроку в нього відросли патли, і він уже нічим не нагадує солдата славної Червоної армії, він хутше нагадує бійця армії Нестора Махна. Понадто, що на ногах у нього не солдатські черевики чи чоботи, а… сандалі. Черевики він встиг уже подарувати свому татові.

На превелике моє щастя, я не зустрів дорогою нікого знайомого. Моя поява у військкоматі викликала чималий ажіотаж, секретарки не могли надивуватися:

– Ти шо, на Північному полюсі служив? А під шапкою снігу нема?

Комендант ошелешено гортав військовий квиток і не міг зрозуміти, чому я так довго – цілих півроку – не міг до нього дійти. Я щось белькотав, впріваючи під шинелею, яка мене гріла в найлютіші морози, і не смів розстібнути жодного ґудзика, аби не зганьбитися до решти своїм мундиром. Посопівши, комендант поставив у квитку печатку, видав мені пашпорт, і я, супроводжуваний кпинами секретарок, вивалив на вулицю. Пірнувши у першу-ліпшу браму, я скинув шинелю і шапку та повісив на поруччя сходів – комусь знадобиться. Потім вийняв із течки сорочку й штани, перебрався, а парадову форму, поточену міллю, запхав у течку й лишив її там-таки у брамі. За хвилю я уже чимчикував центром міста, нічим не відрізняючись від оточуючого середовища.

Кактус, Кролик, Чемодан і всі, всі, всі

Богема 1970-х

У травні 1975 року я оселився у будиночку мого діда на Замарстинові. Мій будинок став третім у трикутнику львівського андеґраунду. Два інших – це будинки Миколи Рябчука на Кавалерійській на горішньому Личакові і Грицька Чубая на Погулянці.

Товариство складалося з літераторів, музикантів і художників – сюрреаліст Орест Яворський, що виглядом скидався на Гогена, його брат прозаїк Влодко, який писав під псевдо Волдмур Ікаса, поет Олег Лишега, поет, прозаїк і майбутній політолог Микола Рябчук, поетеса Зеновія Кубів, літератор і самодіяльний художник Ігор Гордієнко, поет Василь Гайдучок, поет, філософ і етнограф Роман Кісь, художники Роман Безпалків, Юрко Кох, Влодко Кауфман, Стефко Юзефів, Славко Шимін, музикант Віктор Морозов та інші.

Навесні Ореста Яворського, Рябчука, Гайдучка, Лишегу і Морозова відрахували з університетів та інститутів за участь у журналі «Скриня». Лишегу і Яворського забирають до війська, Рябчук разом з Гордієнком виїжджають на два роки у Карпати будувати колію, а Кісь чкуряє аж на Чукотку в етнографічну експедицію. Трохи згодом відрахували і Влодка Яворського, а на початку 80-х ув’язнили Кіся.

Наше товариство, ясна річ, скрашували гарненькі панночки, а також деякі оригінали, які самі нічого не творили, але тягнуло їх до нас магнітом. Психолог, залюблений у японську культуру, Ярослав Лесюк, який, між іншим, і запропонував у 2004-му помаранчевий колір для революції, вдавав, що уміє розмовляти японською, і міг виголошувати цілі промови, сенс яких ледве чи він і сам розумів. Ще був веселий і завше життєрадісний Помідор, самий лише вигляд його завше усміхненого обличчя піднімав настрій.