Груші в тісті

Треба сказати, що праця в книгарні, як і в букіністиці, у ті часи була дуже приваблива. Завше можна було перепродати якийсь дефіцит значно дорожче і непогано заробити. Існував також нелегальний книжковий базар, де продавці книгарень через своїх знайомих продавали вдесятеро дорожче новинки літератури. Біля кожної книгарні паслися свої клієнти, які точно знали, коли надійде свіжа література і завчасу займали чергу, а окремим обранцям долі книги з націнкою продавали самі продавці. Клієнти, що крутилися біля букіністичних крамниць, забігали туди по кілька разів на день, вони виловлювали щось варте уваги, купували і в неділю виносили на базар. Власне вони й звернули увагу недалекого завідувача на завал макулатури, яка зайняла геть усі полиці, за одно також розтлумачивши, звідки ці книги походять, адже всюди стояли штампи інших букіністичних крамниць і затерті сліди по цінах.

Отже я цілком непогано давав собі раду, аби не бути обтяженим щоденною працею та міг любенько віддатися своєму наймилішому заняттю – читанню книг і писанню творів, про надрукування яких надіятися було марно. Але безробіття у той час було небезпечним. Та й зустрічався я з панночкою, якій батьки заборонили зі мною бачитися лише через те, що я був без роботи. Дійшло до того, що її бабця проводжала кохану онучку до консерваторії і з консерваторії, а я навіть не міг наблизитись, і мусив, як Ромео, стежити з-за рогу. Єдиною можливістю побачитися були перерви між парами – бабця якось не додумалася пильнувати до кінця занять. А тим часом стара будівля консерваторії містила в собі чимало затишних закамарків, і за тих скупих двадцять хвилин ми наперекір усім чимало встигали.

Але такий стан тривати довго не міг, бо вже й панночка сама почала нервувати і вимагати, аби я кудись влаштувався. І коли одного разу я примчав на поклик кохання в консерваторію, мені було сказано: довідка з місця праці, або розлука.

Якого лише безглуздя не вчиниш заради кохання! Щоправда невідомо, чи я таки вчинив би його, якби панночка не зазнайомила зі своєю подругою Олега. Олегова пасія була вередливою штучкою і добряче псувала йому нерви. Олег страждав і писав поему. Коли він випивав, у нього з’являлися на очах сльози, а на вустах образа гонору: ну яка ж вона соб-ба-ака! В інтимні моменти він її взагалі називав Лисичкою, бо вона була руда. Але і йому припекло влаштуватися на роботу, бо передбачалася зустріч з батьками Лисички.

Поставало тільки питання – куди ж піти? Інтелігентна робота для нас була недосяжною мрією з двох суттєвих причин. Закінчивши філологію і не відпрацювавши за спрямуванням жодного дня, я не міг влаштуватися за спеціальністю, бо вимагалося відкріплення. Олега разом з Віктором Морозовим у 1973 вигнали з п’ятого курсу англійської філології, диплому в нього не було.

Нам не залишалося нічого іншого, як одного жахливого дня поплентатися в бюро працевлаштування нашого Шевченківського району. Будики продзвонили о восьмій, ми встали по дев’ятій, а в бюро потрапили о десятій. За столом сиділа знудьгована старіюча дама, з обличчя якої осипалася пудра за два карбованці. Наша з’ява викликала в її очах неприхований інтерес. До цього закладу зверталися переважно алкоголіки, колишні зеки та різні дебіли, яких уже ніде не приймали і це була їхня остання надія. Дама ж побачила перед собою двох інтелігентів з абсолютно тверезим виглядом обличчя. Коли ми почали мимрити щось про пошук роботи, дама попервах отетеріла і витріщилась на нас, як на мікробів під мікроскопом.

– А ви шо, хлопчики, з тюрми, чи шо?

Вона ніяк не могла дошолопати, чому два здорових симпатичних парубка шукають таким непопулярним способом роботу. Адже в неї нічого такого особливого напохваті й нема. Потребуються, як завше, вантажники, шляхові робітники, підручні мулярів, сторожі, опалювачі в котельних і т. д.

– А може, вас послати на картонну фабрику? – спитала вона. – Там непогано платять.

Ми дружно кивнули головами, і дама, все ще не вірячи своїм очам, виписала нам спрямування. Фабрика знаходилась поблизу, але, вийшовши з бюро, ми нерішуче затупцяли на місці. Ми не змовлялися, але обом так хотілося відтягнути ту історичну хвилю влаштування на працю, що досить було лише однієї слабенької іскри, аби намір іти на фабрику принаймні цього дня перестав бути актуальним.

Олег глянув у небо і сумно зітхнув:

– Класна погода… – і, витримавши глибокодумну паузу, додав: – Перекусити б щось…

– Та ми ж снідали.

– Але ж обід скоро.

– То що, влаштуємо собі проводи?

– Гусочки чекають! – засміявся Олег, і ми з розпроміненими поглядами, з радісними серцями подалися додому збиратись на лови.

Літо з Генералом

1

Влаштовуватися на картонну фабрику ми не пішли ні того дня, ні наступного, зате зустріли Валерія Шаленка, який оформляв вітрини в книгарнях, і він підкинув нам геніяльну ідею – влаштуватися на книжкову базу. Правда, світила нам лише перспектива вантажників, але це нас не відлякало.