Груші в тісті

Я вийняв хустинку, послинив і став витирати помаду довкола її вуст, Олюня мені помагала, стріляючи язичком в різні боки. Потім вона таким самим способом повитирала мене і, коли Олег гукнув удруге, ми з’явилися у цілком пристойному вигляді.

2

Як виявилося, наша прибиральниця запросила з-посеред вантажників тільки нас двох. Начальство вона теж, звісно запрошувала, але начальство воліло тримати дистанцію. В результаті за столом сиділо тільки троє молодих хлопців і дванадцять кобіт різного віку. Третім був Шкілєт, худющий хлопчина, який обліковував надходження і виписував накладні на вивіз книг. Спочатку ми з Олегом прозвали його Туберкульозником, але що це слово треба було довго вимовляти, перехрестили на Шкілєта.

Я сів біля Олюні, а Олега посадили поміж себе дві тридцятилітні дамочки і відразу ж почали напихати салатою.

Шкілєт працював тут давно і жодного збудження в бабського колективу не викликав, отож усю увагу вони сконцентрували на нас. Дамочок звали Фая і Рая, вони відразу заявили, що забирають Олега з собою. Фая навіть млосним голосом сказала:

– У мєня такая бібліатєка!

Звучало це так, мовби вона хвалила свою задницю.

– У мєня нє хуже, – вуркотіла Олюсеві Рая.

– Да у тєбя она уже зачітанная, – сміялася Фая.

– О-ой, кто би гаваріл! Алєжка, – штурхнула його під бік Рая, – а ти пєрєд чтєнієм супєрабложку снімаєш, ілі в супєрє прєдпачітаєш?

– А какіє ти кніжкі любіш – тонєнькіє ілі толстєнькіє?

– А сколька ти страніц за ночь можеш прачітать?

Баби хутко впилися, і жарти ставали усе перченішими.

– Да ви шо, мальчікі, вмєстє живйотє? Галубиє, штолі?

– А вот ми правєрім! Олєнька, ти Юріка нє атпускай, завтра всьо раскажеш.

Олюня наливалася бурячковими соками і ховала очка, а коли настала пора розходитися, Рая і Фая взяли Олега попід руки і поволокли в невідому даль. Я пішов проводжати Олю.

– А знаєш, – сказав я, – в мене теж цікава бібліотека. Хочеш поїдемо подивишся?

– За кого ти мене маєш? – обурилася Олюня, і все, що я від неї добився – це виціловуванння на лавочці в парку. При цьому Олюня пильно стежила за моїми руками і вчасно переривала їхню мандрівку закамарками свого ще мало обстеженого тіла.

3

Як я і сподівався, Олюня хутко розтрубила, що в Олега мають бути уродини. І ось приходимо ми з Олегом на роботу, а баби кидаються до Олега, починають його обнімати, смикати за вуха, цілувати і говорити всі ті дурниці, які прийнято молоти в такі хвилини. Олег ошелешено мотає головою, на всякий випадок дякує і вочевидь нічого не може второпати. Він уже хоче висловити свій подив уголос, коли йому вручають великий букет квітів і отакенну пачку книжок! Тут він нарешті починає здогадуватися, звідки вітер віє і зиркає на мене, я підморгую і показую пальцем – все клас, план вдався.

Церемонію поздоровлення перервало прибуття контейнера з Угорщини. А мені так хотілося розгорнути пакунок з книгами!

– Я тебе вб’ю, – обіцяв Олег, стогнучи під вагою велетенських пачок з альбомами.

– Жартів не розумієш? – дивувався я. – Уродини! Це ж так класно! Я б святкував щомісяця.

– Ну і святкуй. А мене не вплутуй. Треба було бодай попередити.

– Я хотів. Але забув. Знаєш, як то буває, – замотався.

Весь час, поки ми розвантажували контейнер, мене тягнуло до пакунка, але відірватися не було змоги. Щойно ми розвантажили, як довелося відразу ж і завантажувати машину та везти книги в книгарню «Дружба». Нам з Олегом дали в поміч здорового дядька, який відразу ж заліз у кабіну, а нам довелося їхати в критій буді на книгах. Це вже була остання наша робота того дня й ми прихопили з собою речі і, звичайно ж, подарунок. В машині я вихопив пачку з рук Олега.

– От побачиш – там або пригоди, або бевеелка (томи «Библиотеки Всемирной Литературы» коштували тоді 15–25 карбованців), – пробував я відгадати, розпаковуючи книги.

Так нетерпляче я не здирав навіть сукні зі свого першого кохання. Я різко смикнув за рожевеньку стрічечку і почав шматувати папір, рвати його і розкидати клапті по машині… Але те, що постало перед нашими очима, могло з’явитися тільки в жахливому сні. З сувоїв паперу висипалися збірники віршів!!! Але яких! Ісаковський, Павличко, Борис Олійник, «Антология современной поэзии ГДР», «Антология современной вьетнамской поэзии» і т. д.

На якусь мить нас заткало і ми не спромоглися на жоден звук. Олег брав кожну книгу в руки, уважно вдивлявся в неї і, не вірячи власним очам, тицяв мені під ніс. Він не казав нічого, але в його погляді яскраво прочитувалося фраза: «Ну, що, мудак, переконався?!» Хотілося плакати і ридати, вся моя афера зійшла на пси.

– А все через ту твою ідіотку! – врешті проказав Олег.

Я не питав, кого він має на увазі, бо й так було ясно, що йдеться про Олю. Вона ж бачила, що ми у вільний час читали поезію. Вона навіть зауважила, яку. То була східна поезія. З одним тільки нюансом – то була східна середньовічна поезія. Цього нюансу Оля не зауважила. Для її милої, але не обважнілої від інтелекту голівки, вся поезія була на один копил.

Олег відкрив антологію і прочитав уголос вірш Хо-Ші-Міна. Це був абзац. У нас був похоронний настрій.