Груші в тісті

Катря потягла його до дверей, жевжик опирався, переконуючи, що він теж може битися. Та після того, як Кактус кілька разів гримнув ним в двері, жевжик вирвався і втік. За ним пішли Катря і Марія. Не маючи, куди вилити енергію, Кактус зчепився з Прапорщиком і автором мовчазних віршів, клубок тіл, рвучи на собі сорочки, став катулятися по підлозі з кімнати в кімнату і на кухню. Кролик з келихом вина ґречно давав цьому клубкові дорогу і підбадьорював їхній бойовий дух. Дівчата верещали. Ярко Лесюк демонстрував своє знання карате сам з собою, голосно видихаючи повітря і викидаючи вперед то руку, то ногу так, мовби тренувався перед тим, як і собі встряти у бійку. Гайдучок, який розлігся на канапі, заклавши руки за голову, спочатку терпляче спостерігав ці маніпуляції, а тоді раптом зірвався з канапи, вліпив Яркові кулаком у вухо і знову ліг. За мить Ярко уже волав:

– У мене кров іде з вуха!

– А не було чого вимахуватися! – відказав спокійно Василь.

У цей час Генерал вдавав, що виривається з рук обох наших дівчат:

– Пустіть мене! Я їм покажу! Соб-ба-аки! Прийшли тільки нажертися! Нажертися прийшли! Соб-ба-аки! Пустіть мене! Не тримайте!

І хоча його тримали за маринарку зовсім не міцно, Олег мужньо поривався до бою.

Чим займався я? Я намагався розтягнути той клубок тіл, але це було марно. Раптом пролунав крик Прапорщика:

– Стійте, блюзку мені порвете.

Він випірнув з клубка, скинув блюзку і сорочку, поки ті його терпляче чекали, і знову пірнув. Закотившись в кухню, вони гупалися у вхідні двері, аж луна котилася по хаті. У другій половині будинку жили сусіди, незабаром вони влетіли на крики і стали погрожувати, що викличуть міліцію. Я став усіх виштовхувати за двері, чарівне слово «міліція» декого протверезило і компанія рушила по домівках. Правда, Кролика я попередив, що тільки вдаємо, ніби розходимося, та щоб повертався.

Таким чином уродини завершилися вже у вужчій компанії. Генерал за столом знову розімлів, подобрів, а коли я поцікавився, навіщо він позапрошував таких різношерстих людей, він відповів, розпливаючись в усмішці:

– Я хотів поглянути на бенкет хижаків! Ха-ха-ха-ха!

Сад п’яних вишень

На Саксаганського у кнайпі «Нектар» і довкола неї у 1970 – 80-х роках крутилася специфічна публіка, здебільшого інтелектуали, книгомани, художники, білялітературні і білямистецькі дамочки. Було там і кілька оригіналів, яких можна вважати окрасою «Нектару». Більшість із них алкоголь уже спровадив до могили.

Художник Борис Жданюк захлинувся власним блювотинням на весіллі. Йому пощастило – на основі його листів написав повість «Сад п’яних вишень» Ярослав Павлюк, який згодом так само спився і помер. Борис мав знайому на головній пошті, і та віддавала йому листи, які не потрапили до адресата. Він ці листи збирав і окремі вирази зачитував. Мені запам’ятався такий: «Я всю жизнь с табой пражила, как жопа в трусах – ні свєту, ні воздуху».

Художник Володя Богун, він же Сюр, який працював у морзі, помер при дорозі у рівчаку. На одній з його картин зображена піхва з клітором, на якому сидить амурчик. Він і малював у морзі, і вірші писав.

Поет Льоня Швець викинувся з вікна восени 1993 року, вигукнувши «Боже! Прийми мене!», коли за ним приїхала «швидка» з дурдому.

Спився і відбув у кращий світ Павло Папроцький на прізвисько Троцький, якого оспівали Віктор Неборак і Кость Москалець.

Усі вони були бухарями і пили щодня, пили горілку, але переважно дешеві портвейни. Інколи і я з ними причащався, хоч і пас задніх у кількості випитого. Мені здається, якби я вихляв підряд чотири пляшки гидкого портвейну «Приморський» або жахливого вина «Слов’янське», я б умер в мить останнього ковтка, а вони завиграшки випивали по два-три літри міцного «чорнила» і могли після того ще й читати вголос китайську поезію. Їх улюблений поет-пияк китаєць Лі Бо намагався, вихилившись із човна, виловити з води місяць і втопився. Жодному з них не судилася така ж поетична смерть.

Здавалося, що могло бути в мене спільного з такими алкоголіками? А проте інколи цікавило їхнє товариство. Сюр і Льоня були хлопцями начитаними, дотепними, але маленький худющий Сюр був замкнутішим, лише інколи міг щось зіграти на публіку. Одного разу став танцювати якийсь джазовий танок посеред Академічної, сам собі джазуючи англійською мовою. Очі у нього були заплющені, він весь поринув у глиб себе, а ритм відбивав пальцями. Перехожі зупинялися і не розуміли, що діється, а він, як несподівано цей танець почав, так несподівано й завершив, випірнувши з трансу і мовби витверезівши.

Двометровий бородатий Льоня був чистої води ексгібіціоністом, він постійно грав на публіку, для нього місто було чимось на зразок комунальної квартири, де всі усіх знають.

– Ти подумай! – кричав Льоня на повен голос, очманівши від чергового осяяння. – Подумай! Скільки баб іде попри нас! І в кожної, в кожної є п…а!!!

Перебувати поруч з таким типом в людних місцях було нелегко.