Груші в тісті

Я позадкував назад, вибіг на поверхню сходами, так і не скориставшись закладом, і поквапився усе розповісти Олегові. Моя бурхлива уява вифантазувала, що ті старушенції – то якісь колишні репресовані інтелігентки, одна з яких, повернувшись із заслання, не мала де мешкати і посилилася в громадському туалеті, а друга прийшла до неї в гості. А може… може, то поетеси… Поетеси, які до війни пурхали в сальонових сукнях, змахували ручками у білих рукавичках, складали губки бантиком і пили шампан малюсінькими ковточками, а за ними приїжджали в автах і фіякрах, через них стрілялися і били писки, і вибухали скандали у добропорядних міщанських родинах… Поетеси, яких усі вже поховали…

Олег не повірив, що таке можливе. За кілька днів ми проходили повз цей туалет, і я заволік його, аби переконався на власні очі, що я не вигадав тієї картини. Але двері в комірку того разу були зачинені, і були вони зачинені усі наступні рази, аж до випадку, коли я застав-таки їх відчиненими, але комірка вже виглядала, як і кожна кльозетова комірка: швабри, мітли, відра, шмати, запах хлорки…

Таке враження, що мені відкрилися потаємні двері в якийсь інший паралельний світ, а потім зачинилися навіки. Та це видиво і досі стоїть перед моїми очима і, коли я заплющую очі, чую тихий гомін розмови, хурчання телевізора і запах чаю.

Бенкет хижаків

Свої справжні уродини 1975 року Генерал справляв у мене. То були історичні уродини і цілком унікальні з огляду на те, яка компанія зібралася. Олег був людиною душевною, намагався ні з ким не сваритися, жити мирно, і тому серед його друзів опинилися люди, які вже тривалий час між собою не контактували.

Він запросив Віктора Морозова, його першу дружину Катрю, Кролика і його колишню дружину Марію, Кактуса, Прапорщика, Лесюка, Гайдучка, Романа Кіся і звісно ж – наших подружок. Але трапилася непередбачена річ. Морозов прийшов зі своєю новою пасією, а Катря зі своїм жевжиком, а Кролик зі своєю дамою, а Кактус привів нікому невідомого типа. І от, коли уся ця компанія розсілася зі столом, то ситуація почала поволі нагріватися. Наша братія мала свої, зрозумілі тільки в нашому колі жарти і кодові слова, які викликали сміх лише у нас, а стороннім вони не були зрозумілі. Так було, коли Прапорщик нахилився до столу і сказав:

– Таваріщ майор, всьо пад кантролєм. Да… запісь ідьот…

Жарти на тему «нас підслуховує КГБ» лунали в нашому товаристві дуже часто, але кавалер Катрі, який виявився росіянином, жарту не зрозумів і перепитав:

– А что – там єсть магнітофон?

Ми вибухнули реготом. Так само він зреагував на ще один популярний жарт, якого полюбляв Кактус:

– Сьогодні моя черга спати з Генералом.

– Ні, моя, – заперечив Прапорщик.

Таваріщ нє понял і став перепитувати в Катрі, чи не потрапив він часом у товариство гомиків. Але тут Прапорщик повідомив, що пора вже починати літературну частину, і він хоче прочитати свого останнього вірша, якого присвячує Генералу Лі-Шень-Ґао. Орест виліз на крісло, випнув груди, зробив глибокодумну паузу і почав декламувати:

На Щуку хтось бамагу в суд подав,
Що буцімто вона такеє витворяла…

І так далі до самого кінця прочитав класичну байку Леоніда Глібова. Катрин жевжик знову заворушився і став шептатися, адже він цю байку чув у школі, невже це і є живий автор?

Після цього настала черга Кактуса, який теж, вилізши на стілець, прочитав вірша, присвяченого своїй дівчині на ім’я Адольфіна:

Купила Адя какаду,
Щоб він лизав її п…
А какаду був не дурак
І вставив Аді в дупу цвяк.

Відтак Кактус представив свого товариша:

– Це знаменитий поет мовчазних віршів.

Поет виліз на стілець, став у позу римського трибуна і глибокодумно промовчав зо дві хвилини. Тиша панувала така, що чути було, як булькоче щось у носі Катриного товариша.

Поволі жарти ставали перченішими, а на зауваження Катрі і Марії про те, що можна себе поводити й культурніше, Прапорщик з Кактусом залупили щось таке, що Катря спалахнула і заявила, що вони йдуть. Але її кавалер іти ще не збирався і став сперечатися. Тут устряв Кактус:

– Ну, нарешті я продемонструю свої прийоми карате, – і посунув до жевжика.