Груші в тісті

Льоня народився у 1949-му, а до Львова приїхав у 60-х з Крюкова під Кременчуком. Розмовляв від народження двома мовами, але надавав перевагу російській і був під впливом російської літератури. За своє життя він пропрацював футболістом, вантажником «Облкниготоргу», у цирку, безліч разів брав участь у масових зйомках різних фільмів у ті часи, коли Західну Європу знімали у Львові. Був самоуком, багато читав, порпався у звалищах картонної фабрики, виловлюючи книги. Потім, як інвалід розумової праці, дістав пенсію, перед тим побувавши на Кульпаркові. Розмовляв голосно, не вмів поводити себе пристойно. Любив смачно поїсти, а ще більше випити.

Оскільки він був українцем і з нами розмовляв українською, ми з Чубаєм переконали його й писати українською. Гриць навіть вигадав йому псевдо Іван Сльоза, бо в українській літературі вже було кілька Шевців. Він написав кілька українських віршів, які згодом у 1992 були опубліковані у «Ратуші». Це так і залишилося його єдиною публікацією, бо він знаходився під значним впливом російської поезії, а українську й зарубіжну знав погано. Проте писав сюрреалістичні поезії з відтінком чорного гумору.

Психіка в нього зрушилася, коли його викликали у КГБ і стали питати про мене та Чубая. Там уміли вибирати слабких і давити на них. Льоня їм усе чесно розповів, пояснюючи мені потім, що «він не вміє брехати». Цікаво, що те саме сказав і Іван Іов, сповідаючись переді мною за свою зраду. Врешті Льоня став перед чекістами вдавати ідіота, коли вони його змусили погодитися на співпрацю.

Потім чкурнув до Азії, одружився вдруге на якійсь ленінградці, розлучився і повернувся до першої жінки. Написав книгу віршів «Взгляд Горгони», яка так ніколи і не вийшла друком. Щоправда, коли я її читав, то з подивом упізнав деякі свої вірші, перекладені російською. Льоня з усією щирістю пояснив це телепатією.

У 1978 році у липні я поїхав з Надею Верещинською (дивись розділ «Груші в тісті») у Ялту і там ми застали на одному з пляжів Льоню, який видавав лежаки. Грошей він мав повні кишені. Справа в тому, що прокат лежака коштував 15 копійок і ще 15 копійок треба було дати в заставу, яка поверталася після повернення лежака, але цього майже ніхто не робив, Льоня сам збирав лежаки на пляжі і таким чином міг щодня зекономити до 20 карбованців. На той час то були непогані гроші, за них можна було посидіти в ресторані, що ми і робили кожного вечора.

Заки ми туди приїхали, Льоня уже встиг познайомитися з усіма місцевими поетами, а також з російськими поетами, які на ту пору відпочивали у Коктебелі. На усі здибанки з ними він ходив з линвою на шиї. Бився з ялтинським поетом Нікітіним, якого сам же ж і напоїв. На пляжі він любив читати відпочивальникам вірші. Виходив на мостик з рупором і декламував Маяковського, Ахматову, Блока і т. д. Потім казав, що мусить зробити перерву і перекусити, і на очах ошелешеної публіки виймав з плавок яйце, з’їдав його, а потім виймав звідти ж шмат ковбаси сантиметрів на двадцять, потрясав ним так, аби всі побачили, і теж з’їдав.

Якось я сів біля нього на сувій линв, а він накинув на мене ті линви і став голосно кричати:

– Прадайотся раб! Прадайотся раб! Очєнь дьошева! Умєєт пісать, чітать, прєдсказивать будущєє!

Люди зупинялися і для сміху починали торг.

У ньому бушувала якась нестримна енергія, не міг спокійно прогулятися Набережною, аби чогось не вчудити. Міг ні з того ні з сього стати на руки і йти на руках, або раптом почати голосно розмовляти зі мною на якійсь фантазійній мові, вдаючи іноземця, при цьому енергійно жестикулюючи. Мені не залишалося нічого іншого, як підіграти, і відповідати такою самою макаронічною мовою, ловлячи на собі здивовані погляди перехожих. А то, було, зустрілися нам дві молоді італійки з роздутими сукнями на дротяних каркасах, мабуть, з якогось ансамблю, Льоня враз заторохтів до них італійською мовою, але не справжньою, а імпровізованою на італійський лад, італійки спочатку очманіли і намагалися бодай щось второпати, але врешті зрозуміли, що то жарт, і відповіли сміхом. Зате перехожі мали неабияку атракцію.

Іншого разу на Набережній Льоня сказав:

– Хочеш, я сяду під пальму і буду просити милостиню?

– Навіщо? – здивувався я.

– Щоб довести тобі, що у мене настільки інтелігентний вигляд, що мені ніхто не подасть і копійки.

Він сів під пальму, поклав на долоню монету у дві копійки і випростав руку. Перехожі зупинялися, здивовано цікавилися, чи він і справді просить милостиню, але Льоня мовчав. Ніхто й справді йому не подав жодної копійки. Тут надійшла міліція і суворим тоном запитала, що він оце робить. Льоня лагідно усміхнувся і сказав:

– Да вот думаю – пазваніть етай стєрвє, ілі нє пазваніть?

Тоді дзвонилося двома копійками.

Одного дня він оголосив на пляжі, що відбудеться екскурсія місцями Пушкіна. Записалося зо три десятки роззяв, і Льоня почав їх водити по Ялті, розповідаючи: