Груші в тісті

Я не пригадую жодної людини, про яку б він у той чи інший час не кпив або не пльоткував, плітки він любив, і я, мимоволі піддавшись його впливу, часом постачав його якимись новинами, і тоді він починав утішно сміятися – тим характерним для нього їдким сміхом, який у присутності об’єкта був особливо нестерпним і деколи викликав лють і новий період ворогування.

Чубай у ролі Воробйова

Одного разу 1975 року я запросив Грицька на Великдень до своїх батьків. Батьки й далі жили у тій хаті на Софіївці, 10, де минули моє дитинство і юність. Вони від часу обшуку дуже з підозрою ставилися до моїх знайомих, бачачи у них чергову для мене загрозу. Я сказав, що Грицько працює зі мною в архіві й не називав його прізвища, бо тато міг би відразу пригадати собі, з ким має справу.

Після сніданку, який затягнувся ледь не до обіду, ми подалися на прогулянку містом, бо Грицько ніколи раніше тут не бував. І ось, прогулюючись, Грицько мене запитав:

– Кого б з місцевих письменників могли ми провідати, щоб припасти нашими непорочними вустами до чогось вічного, джерельно-чистого і живодайно-цілинного?

– Та не до кого ж, – кажу, – як не до Степана Пушика, – бо Євгена Барана ми ще тоді не знали, а то б і до нього припали.

І поплуганили ми до Пушика. Але дорогою підступний Мефістофель питає:

– А як, ти гадаєш, зреагує наш поет-пісняр на моє ім’я?

– Погано, – зітхаю. – Бо він хоч і джерельно-живодайний, а все ж обережний.

І вирішили ми видати Грицька за когось київського, але не надто відомого. Вибір упав на Миколу Воробйова, чудового поета, який у 60-х мав кілька публікацій і вважався одним з провідних поетів київської школи. Правда, він ще жодної книжки не видав і в Спілці не числився. І хоча за кордоном його друкували, а вірші ходили у списках, Воробйов нам підходив ще й тому, що політикою не займався. Отже Пушик міг його не остерігатися, а читати мусив напевно. А якби я сказав Пушикові, що зі мною Чубай, він би на і на поріг не пустив.

Скажу чесно: Пушик нам втішився і пригостив смачним борщем, а потім повів місто показувати. Так ото до вечора ми й водили козу.

А десь так за місяць-два, перебуваючи в Києві, поет-пісняр розшукав Воробйова і з жахом виявив, що став жертвою підлих пройдисвітів. Як на те після здибанки з Пушиком ми з Грицьком провідали ще Василя Корпанюка, якого він знав зі Львова. І ось Василь, почувши від Пушика історію з Воробйовим, відразу ідентифікував, хто то був насправді, і не тільки, бо ще й просвітив Пушика на тему: Чубай – агент КГБ.

Настрахана з дитинства уява Пушика вималювала жахливу картину: КГБ дав завдання Винничуку звести Пушика з Чубаєм, простежити за реакцією народного поета і доповісти, куди треба. Ще довго ця пригода не давала Пушикові спати, кидаючи у піт, він багато думав, аналізував, пригадував кожне слово, сказане ним, і чекав, чекав, що ось прийдуть за ним і скажуть: «Вихаді, дарагой!»

Після цього він зі мною не вітався, а якось, ідучи в компанії прихильників свого небуденного таланту і зустрівши мене посеред вулиці, вигукнув так, аби усі чули:

– Тобі я руки не подам!

– То був жарт, – кинув я.

– За такі жарти морду б’ють! – вигукнув Пушик таким басом, що сполохав горобців у себе над головою.

Переляканий на смерть Пушик з тих пір усіх попереджав, що зі мною треба бути обережним. І коли я опублікував критичні статті щодо примітивних мемуарів Романа Іваничука, Пушик на Пленумі Спілки письменників заявив, що коли Винничук не припинить шельмувати Іваничука, то він розповість, чим я займався у Франківську. Одна з найбільших брехень Пушика та, що я начебто спеціально їздив до Франківська на якісь судові процеси і давав свідчення. На жаль, хитрий трибун виголошував оце все лише усно, інакше б я мав змогу подати до суду.

Кілька років тому Пушик у «Літературній Україні» згадав знову про той випадок, натякаючи, що справа була все ж таки підозріла.

Панночки з Майорівки

Ми з Грицьком частенько заходили у гості до двох симпатичних панночок: Данусі і Галюсі. Панночки були дуже гостинні і частували нас смачними обідами та різним печивом – тортами, пляцками, перекладанцями. Стосунки в нас були платонічні. Які наміри були у панночок щодо мене, я й не підозрював, поки одного разу не засидівся у них допізна й не лишився у них на ночівлю.

Я ліг спати, але не міг заснути – мене мучив голод, того дня я прийшов до них аж увечері, і вони пригостили мене лише чаєм. Я посоромився попросити чогось більшого.

Панночки мешкали в камениці, довкола якої був сад і город, на городі дозрівали помідори. Довго не думаючи, я тихенько вибрався на город. Ніч була місячна, ніч була ясная, хоч помідори збирай. От я сів собі навпочіпки та взявся вечеряти. Коли чоловік голодний, то відсутність солі – не така вже й суттєва річ.