Груші в тісті

Більшість моїх знайомих відмазалися від армії саме таким чином, що лягли на якийсь час до психдиспансеру. Гриць не був винятком, він теж провів там два місяці, але мав змогу виходити в місто і, коли ми здибалися, розповідав про вар’ятів, що то дуже милі люди. Серед них навіть траплялися поети, вірш одного такого хворого він цитував напам’ять. Пригадую тільки щось про море, а останній рядок звучав так: «Море – це мій ґудзик».

Гриць казав, що у тій лічниці йому дуже добре, має багато вільного часу і може писати. На прохання головного лікаря оформляв стінну газету і публікував вірші хворих. Але ввів цензуру: вірші мусили бути українські. Бідні вар’яти, які писали російською, мусили перекладати свої творіння на українську, в результаті виходили верлібри, бо їм уже ліньки було римувати вдруге.

Якась медсестра симпатизувала йому і час від часу запрошувала до своєї комірки, де вони там пили спирт, розпустивши його чаєм. Медсестра була молода і закохана в поезію. Гриць читав їй вірші, а вона не могла надивуватися, що він тут робить і поривалася його визволяти, бо про те, що Гриць перебував у лічниці добровільно і по блату, знав тільки головний лікар.

Грицькові фантазії

Він любив усе перебільшувати. Наприклад, прочитавши третій том «Литературная история США», заявив: «Там уся книга тільки про Паунда і Еліота». Насправді про них писалося не так і багато, навіть нема окремого розділу. Думаю, що він усього тому не прочитав, а лише вибірково. Взагалі він читав мало, тобто у ту пору, коли я його застав, бо до нашого знайомства він уже був напханий по саму зав’язку і, хоч різниця у віці була невелика – три роки – часто мене ошелешував якоюсь інформацією. Правда, не раз вона була висмоктана з пальця і поставала у його голові чисто інтуїтивно.

Скажімо, називаючи ім’я якогось відомого американського письменника, повідомляв, що той на радіо «Свобода» днями згадав Чубая. Легенду про те, як у Львові давав концерт Чеслав Нємен – улюблений його співак, – він розповідав геть усім. Родзинкою цієї легенди було те, що серед концерту Нємен раптом гукнув у залу: «Чи єст ту муй пшияцєль Ґжеґож Чубай?» Гриць, ясна річ, підвівся і гукнув: «Є!» А Нємен: «Но то тераз спєвам для Ґжеґожа!»

Я в цю байку не повірив.

Коли у січні 1972 у Чубая зробили обшук, перед тим вилучивши у Чорновола примірник «Скрині», Гриць опинився в тюрмі КГБ. «Хочу заявити, що провівши три дні в слідчому ізоляторі Львівського КДБ, – напише він у протоколі, – я запевняю, що зрозумів всі свої помилки, і надалі в моїх творах не з’явиться нічого подібного до поеми «Вертеп» і до віршів цього періоду, в яких були антирадянські місця, наклепницькі вигадки на радянський державний та суспільний лад. Я запевняю органи державної безпеки, що своєю дальшою поведінкою в суспільному житті буду гідним носити звання громадянина Радянської країни».

Його відпустили, але ніколи не дали спокою, постійно викликали і розпитували то про того, то про того. І йому навіть легше було, коли персонажі тих розповідей зникали з його поля зору.

– Вчора я був там, – не раз казав мені. – Питали про тебе.

Це була звична для нас розмова, побувати в КҐБ для нас було так само буденно, як нині піти до церкви на сповідь. Але й моя присутність у колі його знайомих давалася Чубаєві нелегко, бо ж я мимоволі ставав причиною його викликів до КҐБ.

Одного разу – це було в 1975 році, коли ми з Олегом Лишегою завітали до Грицька, – він почав шпигати мене якимись кпинами. Коли ми бували вдвох, здавалося, нема на світі ближчих друзів, але в присутності ще когось Чубай любив ставати колючим і в’їдливим.

На ті його кпини я теж не стримався і щось бовкнув. Урешті він зірвався і з криком «Якого чорта ти приїхав сюди до Львова?!» кинувся до мене. Кричав він істерично, по-бабськи, і це мене навіть налякало, бо ніколи раніше я його в такому стані не бачив. Він повалив мене на канапу, я виборсався і, пославши його у відомому напрямку, пішов з хати. Галя пробувала Грицька заспокоїти, але він верещав і шарпався. Очевидячки, це вже йому сильно наболіло, бо він не був п’яним. Ми з Олегом вийшли на вулицю, але Чубай вибіг за нами.

– Стій! Стій! – кричав. – Я тобі покажу!

Він наздогнав мене і знову шарпнув за руку, ми вдарилися об металеву сітку. Цей дивний вияв агресії не викликав у мені жодного бажання обуритися чи спробувати боронитися. Було смішно. А це ще його дужче дратувало. Олег пробував його заспокоїти. Врешті я вирвався і пішов, Чубай, важко дихаючи, кричав щось навздогін.

Але після того випадку ми не бачилися не більше двох тижнів. При першій нагоді ми помирилися, тобто факту примирення як такого й не було, ми побачилися і почали спілкуватися так, мовби тільки вчора бачилися. І коли пізніше я, натякаючи про цей випадок, говорив Грицькові: «Та ти ж пришиблений», – він тільки сміявся.

Жарти Чубая