Груші в тісті

Раптом моє мирне чавкання перетворилося на спазматичне «Гик!» З глибини саду повільно випливало на мене щось біле й повітряне, воно мовби плило понад землею, не створюючи жодного галасу. Помідори в шлунку вирішили, що саме час повернутися назад тією ж дорогою, якою туди потрапили. Волосся моє стало дуба, з роззявленого від жаху писка цівкою тік помідоровий сік. І тільки-но я хотів перехреститися й промовити «Всякоє диханіє да Бога хвалить!», як примара наблизилась, і я відчув, як помідори в шлунку перестали бунтувати. Переді мною стояла бабця, котра вночі полюбляла тихенько спати собі в садочку.

– А-а, то ви, – прокректіла вона. – А я думала, жи то злодій. А то – зєть. Ну їжте си, їжте. Може, вам хліба винести?

– Ні-ні, – вжахнувся я ще більше. – Я вже не голодний.

І вихором помчав до хати. Зєть! – ось хто я, дійшло до мене. Чубай вислухав пригоду і сказав:

– Женись, дурний. Я буду до вас по неділях на обіди ходив.

– А на котрій?

Чубай наморщив чоло…

– Добре було б на обох…

– Треба подумати.

Думання йшло туго. Чубай запропонував провідати панночок і на місці вирішити проблему. З тієї нагоди я навіть напуцував мешти. Яке ж було наше здивування, коли на столі, крім чаю, більше нічого не з’явилося, ми просиділи зо дві години – стіл далі порожній. Що ж це мало означати? Далі сидіти не було сенсу, і ми попрощались.

Дорогою Гриць сказав:

– Тепер ти зрозумів?

– Що?

– Вони закохані.

– В кого?

– В тебе, йолопе.

– Обидві?

– Повір мені на слово! Знаєш, чому вони нас сьогодні не вгощали? Бо чекають, що ти будеш сватався.

– Ну, я ж не можу – до обох!

– Тоді гаплик – по наших обідах.

Еге, це була велика втрата. Я гарячково роздумував, як врятувати ситуацію.

Я мешкав тоді на квартирі у хлопця на прізвисько Квіця, а точніше Квіця Стратікастер – від назви моделі електрогітари «стратокастер», бо Квіця був схиблений на рок-музиці, і щойно вмикалася яка-небудь грайка, відразу починав теліпатися, смикатися і гойдатися, а ще він час від часу перебирав струни уявної гітари і видобував з вуст чергову ноту, яка імітувала звучання гітари, та ще й не якої-небудь, а скажімо Еріка Клептона або Джона Гаррісона.

А що Квіця навчався на німецькій філології, то мене раптом осяяло.

– А давай приведемо їм Квіцю і скажемо, що він українець з Німеччини!

У Чубая загорілися очі. Ми відразу ж поїхали до мене і почали переконувати Квіцю зіграти роль українського емігранта, Квіця нізащо не погоджувався і лише, коли я обіцяв його зазнайомити з Віктором Морозовим, він зм’як, бо балдів від «Арніки» і самого Морозова, який тоді грав на танцях у клубі міліції. Ті танці перетворювалися на концерти, і багато людей різного віку приходили сюди лише для того, аби послухати, як співає Віктор «Панну Інну» чи «Шуґе бебі лав». Ми з Грицьком та Олегом Лишегою теж приходили сюди, сідали під стіною на бильцях крісел і слухали концерт. Посеред зали тряслися танцюристи. Час від часу Віктор зі сцени гукав щось нам або присвячував якусь пісню – і тоді сотні пар очей зиркали у наш бік із неприхованою заздрістю. Після танців ми набирали вина і зашивалися куди-небудь у затишну місцину.

Коли Квіця погодився на нашу пропозицію, Чубай попрохав його показати свій гардероб. Квіця не міг похвалитися фірмою.

– Не біда, – сказав Чубай, – позичимо у Віті.

– У Морозова? – захлинувся від щастя Квіця.

– Ясне діло. Він, зрештою, піде з нами.

Цікаво, що сам Морозов анічогісінько про наш план не знав.

У п’ятницю надвечір ми завітали з Грицьком до дівчат. На цій попередній візиті наполіг сам Грицько.

– Розумієш, ми ж не можемо з нашим емігрантом впасти їм, як сніг на голову. Вони ж мусять підготуватися. Зварити, спекти…

Чубай завше умів мислити практично. Посидівши – за чаєм!!! – з годинку, ми почали прощатися.

– Куди ви?

– Їдемо в аеропорт. Зустрічати літак з Москви.

– А хто має прилетіти?

– Та один німець з Франкфурта. Ну, ми пішли.

– А що то за німець? – пожвавішали дівчата.

– Взагалі він українець, батьки його емігрували. Цікавий хлопець. Привезе мені якісь книжки, – говорив Чубай таким тоном, мовби йому ті книжки щодня привозили.

Вже на сходах дівчата нас наздогнали і:

– Приходьте до нас завтра на обід, добре?

О-о-о! Нарешті! Тільки цього ми й чекали.

– Ой, у нас дуже насичена програма, – похитав головою Гриць. – Мусимо ще зустрітися з Морозовим, потім…

– А ви з Морозовим і приходьте, – не вгавали дівчата.

– Ну, хіба на годинку…

Коли ми вийшли, я штурхнув Грицька:

– Якого ти біса бовкнув, що на годинку?

– Дурний! Я знаю, що кажу. Коли вони будуть думати, що ми прийшли на годинку, то стіл до нашого приходу уже буде ламатися від наїдків і напоїв. І нам не доведеться нудитися під час довжелезної увертюри. Ненавиджу чекати, поки накриють стола.

– Я теж.

– От бачиш!

– Здалося б, нарешті, й Морозова посвятити в наш план.

– Зараз і посвятимо.

Ми поїхали в клуб міліції, дочекалися кінця танців і розповіли Віктору, що його завтра чекає. Вагався він не довго.

– У мене, правда, по обіді репетиція, – сказав він, – то я довго не буду.