Груші в тісті

Я часто наїжджав до Львова і щоразу провідував Чубая. Перед новим 1973 роком я приїхав до Львова з Іваном Іовом, поетом, який був родом з Запорізької області, але якийсь час жив у Станіславові в своєї сестри. Ми збиралися зустрічати Новий рік в товаристві Данусі і Галюсі на Майорівці. Ми з Іваном були вбрані в гуцульські сердаки і виглядали досить колоритно навіть для Львова, на нас усі зглядалися, коли ми тинялися містом. Завітали ми й до Чубая, він показав нам перший випуск журналу «Скриня» і запропонував підготувати наступний. Ми радо погодились. Спілкувалися ми, лежачи на підлозі на сердаках, в Чубая ми і заночували.

Я тоді ще не знав, що Грицько перебуває в остракізмі, що В’ячеслав Чорновіл оголосив йому бойкот, чимало його друзів відреклися від нього, а наш візит для нього був святом. Згодом ці наші розмови з Чубаєм стануть відомі в КГБ, бо Іван, сестра якого в поважному віці вийшла заміж за кагебіста, усе чесно своєму швагрові розповів, а КГБ його взяв за задницю, коли він попався в Кам’янець-Подільському інституті на крадіжці стародруків. Тоді й розкрутили його по повній програмі. В цьому Іван мені сам признався у 1985 році, а потім десь у 1999, п’яний, немилосердно захриплий, вихудлий, знаючи, що стоїть на порозі смерті з раком горла, просив вибачення за те, що всіх поздавав, а здав він багатьох знайомих.

У березні 1974, коли у Франківську почалися політичні процеси, я втік до Львова і жив то в якихось знайомих, то у стрийка, то в гуртожитку прикладного інституту разом з поетом Ярославом Павуляком. Славко і франківський художник Василь Корпанюк, який власне і познайомив мене зі Славком, просвітили мене, що Чубай небезпечний, бо на суді дав погані свідчення про Калинців, але коли зараз перечитати матеріали суду, то свідчення Чубая не видаються такими страшними, та й посадили б Калинця так чи інак.

На початку квітня я приїхав додому помогти батькам копати город, а 4 квітня о восьмій ранку зграя кагебістів з понятими увірвалися до хати моїх батьків з обшуком, працювали вони до восьмої вечора, а потім забрали з собою, мама перехрестила мене, і я подумав, що вже не скоро повернуся назад. Мене протримали в КГБ допізна, але відпустили, серед вилученої у мене літератури не було самвидаву, а тільки довоєнні книги, а в рукописах теж не знайшли особливого компромату. Проте вони вже знали про моє знайомство з Чубаєм і розпитували, хто нас познайомив, я сказав, що сам його знайшов, а всі наші розмови обмежувалися літературою.

Наприкінці літа 1974 року Славко виїхав у Москву, надрукувавши на моїй машинці вірші, і поступив у літінститут. Я лишився сам. І знову став провідувати Чубая. Були такі періоди, коли ми бачилися ледь не щодня. Восени 1978-го Гриць заманив мене влаштуватися художником-оформлювачем на ізоляторний завод. Ми працювали у сусідніх цехах, робота була не тяжка, досить було прийти двічі на тиждень і щось намалювати чи написати. А потому ми верталися пішки додому і зазвичай влаштовували собі пікнік у лісі, брали вино чи пиво, якусь закуску, сідали на повалених деревах і мололи язиками про усе на світі.

Чубай мав кулінарні нахили, і ми з ним частенько готували якісь страви. Окремі з них лишилися в моїй практиці й досі. Наприклад, канапки. Хліб намастити маслом, покласти плястерка помідорів, посолити, поперчити, а зверху накрити плястерком сиру. Канапки запікати в братрурі або, загорнувши у фольгу, в тостері.

Мені батьки постійно передавали харчі, так що я мав завше доволі м’яса, і ми з Грицьком ходили собі до лісу та смажили шашлики, а то якось навіть смажили серед ночі на патичках вареники. Звичайно, ми й випивали, але зовсім небагато. Якщо горілку, то чвертку на двох, а якщо вино, то пляшку. Якось навіть не тягло на більше.

Він міг підтримувати дружні стосунки (це не значить товаришувати, бо він не товаришував ні з ким по-справжньому) будь з ким, оскільки до цього його спонукав голод на знайомих. Остракізм його дуже мучив, він не міг змиритися, що деякі колишні друзі так хутко відреклися його, це деколи викликало їдкі репліки про того чи іншого знайомого, він охоче пліткував про Рябчука, Морозова, Лишегу, про їхніх колишніх чи теперішніх жінок, при цьому вигадував цілі історії про те, як затягнув їх до літератури, сформував їхню свідомість. Морозов, мовляв, як приїхав до Львова, то ні слова не умів українською і називав галичан бандерівцями. Сам Морозов це заперечив, та, зрештою, я й сам згодом переконався, що це чергова фантазія, коли побував у гостях в мами Морозова у Кремінці.

Але досить було комусь, про кого Грицько розповідав якісь скабрезні речі чи казав «та він дурний», завітати до нього, або хоча б постояти і порозмовляти з ним на вулиці, як Грицько враз перевтілювався, настрій і ставлення його до цієї людини кардинально мінялися.