Груші в тісті

– Ету пальму посаділ Алєксандр Сєргєєвіч, а здєсь он целовал графіню Воронцову. В тє врємєна пальми плодоносілі. І однажди Алєксандру Сєргєєвічу упал на голову кокосовий арєх. Імєнно тогда он і напісал «Я помню чудноє мгновєньє». А сєйчас ми пєрєйдьом к пєчєрє, в которой Алєксандр Сєргєєвіч совратіл юную татарку, портрєт которой вісіт в Пушкінскам музєє.

Коли я його опісля запитав, що то за татарка, він відказав:

– А Бог її знає. Я ніколи не був у Пушкінському музеї.

Льоня грав усе, що рухається, і частенько залітав.

– Якби я міг, я б перетрахав цілий світ, – казав він. – Мені подобається грати поетес. Вони переважно фригідні, або не вміють гратися. Тоді я їх вчу. Вони мені божевільно вдячні. З вдячності вони готові навіть вийти за мене заміж. Але жити з поетесою – все одно, що пити коктейль з горілки і портвейну. Кайфу море, а голова тріщить.

Побачивши, що я задивився на симпатичну дівчину, штурхає мене:

– Не дивись на неї, в неї нема дупи.

– Нема дупи? А чим же вона какає?

– А хто його зна. Може, вона взагалі не какає.

І тут же підбігає до дівчини і вишуканою російською мовою цікавиться:

– Мілая судариня, пазвольтє спросіть…

Дівчина привітно усміхається і зовсім не проти, що її про щось запитають. А Льоня продовжує:

– Вот ми с другом паспорілі… Какаєтє ви ілі нєт?

Дівчина враз тьмяніє, наливається гнівом і, кинувши «Да пашол ти!», відходить.

– Таки какає, – зітхає Льоня.

Скільки таких запропалих талантів по всій Україні – ніхто не знає. І якщо навіть після них нічого не залишиться, то бодай залишиться жменька спогадів.

Чубайрон

Заспів

Мій тато регулярно слухав радіо «Свобода» й «Голос Америки», а коли там звучали літературні передачі, кликав мене. Одного вечора звучала поема «Вертеп», яка мене потрясла, я був дуже здивований, почувши, що автор живе в Україні. Тоді вперше я почув про Грицька Чубая і то був 1971 рік.

Восени 1972 на весіллі своєї кузинки я познайомився з дівчиною на ім’я Данка, ми стали зустрічатися. У помешканні Данки на Майорівці жила подружка Галя, і ось ці дві дівчини познайомили мене з Влодком Ямінським, своїм сусідом. Забігаючи наперед, скажу, що Ямінського було згодом убито у Мукачевім за таємничих обставин. Влодко колекціонував україніку, регулярно відвідував усі театральні вистави й концерти, був знайомий з безліччю цікавих людей, у тому числі й з Чубаєм. Слово за слово Влодко запропонував влаштувати у себе літературний вечір і запросити Чубая, я теж мав прочитати свої вірші.

Перед тим Ямінський завів мене до театру Заньковецької, де Грицько працював освітлювачем. Саме тоді приїхала до Грицька з Києва пишна діва, майбутня дружина Олега Лишеги – художниця і поетеса Наталка Мезенєва. І от ми усі четверо подалися на пиво в «Комарик» – так називалася кнайпа у підвалах театру. Діва була симпатична, на голову вища за Грицька, у всьому білому, з довгим волоссям. Для мене ця парочка скидалася на Снігову королеву і Кая.

А ввечері відбувся вечір поезії. Зібралося зо три десятка осіб різного віку. Чубай читав поему «Відшукування причетного» стоячи, спершись обома руками на спинку крісла. Читав так, як ніхто й ніколи на моїй пам’яті ще не читав. Читав з павзами, з особливою інтонацією, і саме ті павзи мені запам’яталися найбільше, бо тоді усі слухачі затамовували подих і чекали наступних слів. Тиша була мертва.

І коли Грицько запропонував, аби і я щось прочитав, мені стало ніяково, мені було просто соромно читати свої вірші. Все ж я прочитав кілька. То були верлібри, якась сюрреалістична еквілібристика, якою я на ту пору захопився. Ефект від моїх віршів був, звичайно, куди скромніший. Грицько мужньо витримав моє читання, після чого запанувала мовчанка. Присутні, мабуть, чекали, що ми станемо обговорювати одне одного. Я почувався ніяково, але на щастя з’явилося вино і нарешті зруйнувало мовчанку.

Після того вечора Чубай запросив мене до себе на Погулянку. Наступного дня я скористався цією нагодою. Коли він мене залишив у своєму кабінеті, я був вражений чудовою книгозбірнею, я стояв і розглядав книги, раптом з сусідньої кімнати забіг маленький худенький хлопчик з лялькою, він був чимось розгніваний, вдарив мене лялькою по нозі і зник. То був Тарасик.

Потім ми пили вино і розмовляли про літературу. Гриць жодним словом не обмовився про мої вірші, а я якось не насмілювався у нього про них запитувати. На прощання він дав мені почитати Томаса Еліота в російському перекладі. З Еліотом я повернувся до Франківська і, коли став читати, то зрозумів, чому Чубай мені так нічого й не сказав про мої вірші. Зрештою, він цього не робив і пізніше, єдині випадки, коли мене хвалив, – це в якому-небудь товаристві, а позаочі любив пліткувати, обговорювати всіх і вся, перемелювати кісточки і змішувати з лайном.