Груші в тісті

– Ну, курча лімонада, – прошипів я, – щоб я ще колись цю Олю…

– Не кажи, – зітхнув Олег.

Машина спинилася біля книгарні, і ми кинулися тарганити пачки. Людина зі злості може багато чого зробити, і ми цього разу розвантажили пачки в рекордний термін. По роботі ми зосталися з букетом квітів і книгами, які ніхто з нас не бажав привласнити. Довелося їх покинути біля сміттярки. Але залишався ще букет. Гарний між іншим букет.

– Олюсь, – сказав я, – не пропадати ж добру… Пішли на базар.

Олюсь не відразу збагнув мій фантастичний план, але слухняно поплентався на Галицький базар. У ті доісторичні часи там не було такого розмаїття квітникарів, як зараз, квітів було мало, і вони користувалися попитом. Щоправда, продавали їх самі бабусі. Отже, коли ряди квітникарок поповнилися новими квітникарями, на нас дивилося півбазару. Покупці з’являлися щохвилини, підходили до бабусь, торгувалися, купували, відходили, але жоден з них не наблизився до нас, нікому навіть на думку не спало, що квітникарями можуть бути такі два пристойні парубки.

Це вже виглядало розпачливо. Врешті якась бабуся, змилосердившись над нами, спитала:

– Хлопці, ви хочете продати ці квіти?

– Та здалося б.

– Давайте мені, я вам продам. П’ять карбованців досить?

Ми закивали головами і бабуся за хвилин десять вручила нам гроші, заробивши чесно свого карбованця. Нам відразу на душі стало легко. Додавши ще якісь копійки, ми на ці гроші купили аж чотири пляшки столового сухого вина і пішли на зустріч з нашими подружками. Після того, як ми вручили їм довідки про працевлаштування, нас було знову милостиво допущено до їхніх тіл.

4

Пропрацювали ми біля двох місяців і нас вигнали через те, що ми погано впливали на колектив. Ми любили, завізши книги у якесь районне містечко, опісля зупинитися десь у полі і валятися утрьох із водієм на траві. Ініціатором цих відпочинків був Олег, який переконував, що нема нам куди квапитися.

Та згодом директор почав засікати час і вимагати від нас пояснень, де це ми пропадаємо, і чому така сама машина набагато раніше повернула з набагато більшої відстані, а ми приперлися перед самим кінцем робочого дня?

Ідилія була порушена. Дисципліна нам обом була протипоказана. Передчуваючи, що нас небавом копнуть в дупу, я відважився на ганебний вчинок: вкрав книжку. То була «Смерть Артура» Томаса Мелорі – старовинний роман про легендарного короля. Книжка була товста і лежала на полиці біля інших дефіцитів, але я її переклав на іншу полицю – на самий верх стелажа та почекав кілька днів, що буде далі. Ніхто нічого не помітив, і тоді я тихенько переніс її в роздягальню та замкнув у своїй шафці.

А наступного дня директор нас викликав і прочитав розгнівану тираду:

– Ви що думаєте? База без вас не обійдеться? Ви що думаєте, я не знаю, що вам до сраки наша база? Але я вам скажу: якщо вам наша база до сраки, то й ви базі до сраки! Ясно? Я можу вас більше не бачити!

Проте він звільнив лише мене, вважаючи, що саме я був паршивою вівцею у порядній отарі. Коли я прийшов до облкниготоргу, щоб забрати трудову книжку, заввідділом кадрів, вручаючи мені документи, сказав дивну фразу:

– Я пишаюсь, що ви у нас працювали. Щасливо, – і потиснув, усміхаючись, руку.

Я був неабияк здивований. Чому він так сказав? Єдина версія та, що усі кадровики були пов’язані з КГБ, і він міг, скажімо, ознайомитися з моєю справою. Невже заповажав?

Марево

Одного разу, вертаючись з обіду, я зайшов у туалет в парку. Якраз закінчився сеанс в кінотеатрі «Львів», і тлум посунув до вбиральні. То був старий, ще польський кльозет, який знаходився під землею і складався з двох окремих половин – жіночої та чоловічої. Та спустившись сходами, я зауважив, що перед просторим приміщенням, де чоловіки справляли свої насущні проблеми, містилася ще й комірчина. Двері всередину були відкриті навстіж, і я побачив справжню кімнату з канапою, телевізором, столиком і шафою, кімнатка була невелика, і все це ледве у ній розмістилося. За столиком сиділо дві старенькі жінки і пили чай так, мовби все, що відбувалося довкола них, їх не стосувалося. На маленькій електроплитці парував чайник, поруч – слоїк з варенням і тарілочка з домашнім печивом, у простенькій вазі красувалися троянди, збоку хурчав маленький чорно-білий телевізор, а за два метри від цієї ідилії громадяни обтраскували стіни, стогнали в кабінах і голосно перекидалися репліками з кіна.

Я закляк, втелющившись у цю неймовірну картину, прислухаючись до розмови жінок. Обоє розмовляли вишуканою львівською мовою і, з усього було видно, обговорювали якусь книгу. І що цікаво – книги там лежали всюди, де тільки можна. Я не міг повірити власним очам і стояв би так невідь-скільки, якби обидві жінки, мов за командою, не повернули до мене своїх голів і приязно не всміхнулися. Їхні обличчя не могли належати прибиральницям, світилася в них незбагненна житейська мудрість і доброта.