Груші в тісті

Вона почала жваво розвивати цю вдячну тему, захоплюючись усе сильніше і виразно входячи у смак. Вона розкладала усе по поличках, і для кожного нового аргументу, чому нам не варто заводити дитину знаходила своє акуратне пуделочко[1] з шухлядкою. Вона ховала черговий аргументик у шухлядку, засовувала її і клала пуделочко на поличку. І все у неї виглядало досить логічно, настільки логічно, що я ледве втримувався, аби не спитати: «А як поживає твій грузин? Не пише?», або «Цікаво, чи на тобі зараз саме та косметика, яку ти чесно заробила в готелі? Можливо, це ти і вважаєш стабільною платнею». Такі й подібні репліки мені увесь час крутилися на язику і було їх стільки, що годі було вибрати з-поміж них найдошкульнішу. Невже я так і не відважуся, щоб її ужалити? Єдина причини, яка мене стримувала, – це Славка. Не хотілося втрачати такого інформатора. А що вона мені після того, як я її видам у розмові з Зіркою, більше нічого не скаже – то факт. В результаті я змушений був терпляче вислуховувати усі ті дурниці, які я про себе і без неї знав. Ну, що ж, тоді не відмовлю собі у задоволенні подрочити її ще трішки.

– Знаєш, я вирішив… – перебив я її. – Я влаштуюся на постійну роботу.

– Що? – Вона не вірила власним вухам. – Ти ж сам мені недавно говорив про те, що для письменника постійна праця – смерть. Ти ж не можеш ходити на дев’яту ранку і протирати штани вісім годин поспіль. Одного разу ти вже це попробував і переконався, що це були пропащі дні, бо ти нічого не міг писати. Це не твої слова?

– Мої. Але зараз ситуація змінилася. Ми чекаємо дитини. Я збираюся бути зразковим батьком.

Вона перехилила келишок і припалила цигарку від цигарки. Я знову замовив лікер. Коли я хотів узяти пляшку, вона заперечила:

– Ти що? Ми стільки не вип’ємо.

Звичайна жіноча логіка: пляшки ми не вип’ємо, але якщо келишками, то чому б і ні?

Я почав засипати її аргументами на користь сім’ї і малювати рожеві перспективи. Адже я маю філологічну освіту. Я можу вчителювати. Вчителювання мені могло привидітися тільки в страшному сні, але заради сім’ї я готовий на будь-які жертви.

Тепер вона прокручувала у голові, якого чудового чоловіка може втратити. Вона вагається, їй хочеться думати, що дитина таки моя, а не грузина. Але страх перемагає. Їй боляче в цьому признатися навіть самій собі, адже вона змушена руйнувати своє щастя. Зараз ось за цим столом щастя її кришиться, осипається і перетворюється в порохно. Я вже бачу сльози на її очах. Вона відчуває, що після того, як зробить аборт, ми розбіжимося.

Мені було шкода її. Але ж вона сама винна. Треба було мати голову на плечах. Як можна йти в номер до першого-ліпшого кавалера? Ні, я не осуджував її, я намагався зрозуміти і уявити собі, що б я вчинив, якби кохав її. Чи вибачив би? Можливо. Але аборт робити усе одно довелося б.

Не зумівши зламати мого несподівано розбуялого батьківського інстинкту, Зірка приречено згорнула прапори, засурмила відступ і завернула полки.

– Я ще вчуся. Яка дитина? – сказала вона, примирившись із тим, що відповідальність за аборт так і не вдалося повісити на мене одного. – Батьки мені голову відірвуть. Поки мій дядько в універі, він мене покриває, але він іде на пенсію, якраз коли я буду закінчувати п’ятий курс. Якщо візьму академку, то потім усе завалю, ти ж знаєш, як я вчуся.

Я не став більше її переконувати, досить того, що мені вдалося відвернути загрозу односторонньої відповідальності. Неможливість піти в академічну відпустку мала серйозні підстави. Без дядькового заступництва Зірку б вигнали ще з першого курсу.

– Ходімо до тебе, – раптом випалила вона і, погасивши цигарку в попільничці, рішуче підвелася з-за столика.

Дорогою вона мене попросила купити пляшку «чорнила».

– Навіщо? – здивувався я, знаючи, що вона міцних вин не п’є.

– Побачиш, – відказала сухо.

Я купив пляшку портвейну, який вживали тільки алкоголіки і студенти, та пляшку сухого югославського вермуту. Грузинського вина мені чомусь сьогодні не хотілося.

У мене вдома вона напустила гарячу ванну, роздягнулася і, опускаючись у воду, голосно засичала.

– Ти що, зваритися хочеш? – гукнув я. – Пусти зимної води.

– Ти нічого не розумієш… о-о-ой! Фу-у-у! – видихала вона голосно повітря вся у клубах пару. – Відкоркуй портвейн і принеси сюди разом зі шклянкою. І одне уклінне прохання: що б я тебе не попросила, ти виконаєш без зайвих сперечань. Обіцяєш?

– Обіцяю, – буркнув я, нічого не розуміючи, і слухняно подав їй вино. Зірка налила повну шклянку і випила одним духом. Я отетерів. Такого я ще за нею не помічав.

– Що це ти витворяєш?

– Налий мені, – скомандувала вона розслабленим голосом.

– Може, з тебе вже досить?

– Роби, що кажу. Ти ж обіцяв. Налий. – Я налив півсклянки. – Повну.

Випила трохи повільніше, ніж першу, але теж, не смакуючи. Обличчя її налилося рум’янцем.

– О-ой, яка гидота! – кривилася вона.

– То не пий.

– Налий ще.

Вона вже говорила сп’янілим голосом, рухи її були повільні і незграбні.

– О ні! Якщо ти вирішила покінчити самогубством, то тільки не тут. Я не збираюся тобі асистувати. Вилізай.

– Налий. Ти обіцяв.

– Ти ненормальна?