Груші в тісті

– Ні, я знаю, що роблю. Не бійся. Зараз ти будеш мене трахати. Приготуйся.

– Я готовий. Але, здається, такої п’яної баби я ще не грав.

Вона розсміялася:

– Наливай скоро. Це треба робити швидко.

– Що робити швидко?

– Оце все, дурню.

Я вилив решту вина до склянки і подав їй. Видно було, що вона з великим зусиллям вливає у себе цей напій рабів. Допивши, підвелася, і скомандувала:

– Витирай мене скоро.

Я обгорнув її рушником і заходився витирати, а вона гойдалася у моїх руках, як тополя під вітром.

– Тепер неси в ліжко.

Я заніс її загорнуту в рушник до ліжка, поклав на постіль і накрив ковдрою. Спритно поскидав з себе все і заліз до неї.

– Давай скоро, – лепетала вона, – давай, трахай мене. Сильно. Сильніше. Не бійся. Так… так… – Вона закинула ноги мені на плечі, приймаючи прутня якомога глибше, голова її безвільно метлялася з боку на бік, язичок ласо облизував вуста, з яких зривалися якісь безглузді слова впереміш із командами.

Вона була така розігріта, що під ковдрою ми швидко впріли і я став уже ковзатися по ній, ковдра мені заважала, але я не міг її скинути, щоб вона не застудилася.

Після цього галопу вона заснула. Я вибрався з-під ковдри, прийняв душ і ліг собі на канапі з книжкою. Так і проминув той вечір. Зірка проспала до ранку, а вранці пояснила мені, що то було. Виявляється, ми таким способом переривали вагітність: гаряча ванна, пляшка шмурдяку і гострий секс. Усе це в комплексі мало дати позитивний результат. І таки дало. Але після цього ми й справді розбіглися.

Чотири місяці

Мені подобалася одна класна дівчина. Я зустрічав її у трамваї ледь не щодня 1975 року, коли їздив на роботу в архів на Підвальній. Тривало це не довго, лише чотири місяці. Перший місяць я тільки дивився на неї, милувався її станом, витонченим личком, повними напіввідкритими вустами, прислухався до її голосу, коли вона розмовляла з подругою. Голос її звучав на диво приємно та так, що мені хотілося його слухати і слухати, і не має значення про що вона з подругою тринділа, її слова дзюркотіли, як ручай, задля цього дзюркотіння я інколи проїжджав свою зупинку і виходив з нею аж на Франка, а потім повертався пішки. Через неї, бувало, навіть запізнювався на роботу.

Я думав, милуючись нею, що усі її приваби лише я й можу по-справжньому оцінити: бриніння її голосу, цю п’янливу усмішку і сліпучо-білі зубчики, усі ті округлості й випуклості, які врешті-решт дістануться якомусь бовдуру.

На другий місяць я відважився до неї заговорити – так, ні про що, після цього ми стали вітатися, усміхаючись одне одному при зустрічі. Коли нам випадало опинитися в трамваї поруч, ми знову перекидалися кількома невинними фразами.

На третій місяць я запросив її на каву, вона відмовилась, через тиждень я повторив спробу і знову марно. Більше я не наполягав. Ми й далі віталися, усміхалися і говорили про погоду, про переповнений трамвай, ні про що…

На четвертий місяць я побачив її з якимсь пацаном. Ну, думаю, стервочка, і що ти в ньому знайшла? Що ти знайшла у цьому худому прищавому студентикові в дешевих індійських джинсах, у сорочці житомирської фабрики?…

Відтоді я з нею не розмовляв, хоча вітався і навіть усміхався.

Одного надвечір’я, повертаючись з роботи, я вирішив перейтися пішки і побачив за Оперним натовп, позаду якого вишикувалися трамваї. В таких випадках на скупчення народу я реагую, як звичайний примітивний міщанин. Я проштовхався і побачив на рейках дівчину. З її повних вуст, розкритих у приголомшливому здивуванні, стікали тонесенькі червоні стрічки, очі теж були відкриті й затуманілі, волосся скуйовджене, але вона була все така ж прекрасна. До пояса. Те що було нижче, виглядало не так привабливо.

По той бік вулиці я побачив її хлопця. Вона, очевидно, поспішала до нього через дорогу. Він стояв оторопілий і не наважувався наблизитися. Мабуть, не хотів її бачити такою, а може, не хотів признаватися, що вони знайомі. Він стояв нерухомо, як стовбур, і квіти тремтіли у його руках.

Я подумав, що якби вона пішла зі мною на каву, то ми б уже не розлучалися, і цього б ніколи не сталося. Нам просто не довелося б призначати здибанки за Оперним, адже ми жили неподалік, і трамвайна колія не перетинала нам шлях.

Та, що озирнулася

Я можу назвати її прізвище, бо вона й так уже не живе. Надя Верещинська не живе уже років двадцять. У травні 1978, коли їй було 18, а мені 26, ми познайомилися в ресторані «Львів», де вона справляла свої уродини.

Того дня ми з сусідом Едзьом поїхали на трасу «знімати» поляків. Нам вдалося купити кілька сорочок і вдало їх перепродати, увечері ми подалися до ресторану і підсіли за столик, де сидів якийсь молодик з двома дівчатами. Ми замовили шампанське і швидко з ними перезнайомилися, то були теж фарцівники, і у нас знайшлися спільні теми й спільні інтереси.