Груші в тісті

Вдома я розбудовую Русь. Оскільки я люблю читати, то в мене у кожному селі – школа. При кожному монастирі – велика книгозбірня. Я приймаю корону від Папи Римського і не пускаю сюди ні візантійців, ні болгар. Посилаю агентів до Китаю і викрадаю секрет виготовлення паперу. Конструюю друкарський верстат і клепаю сотні, ні – тисячі найважливіших світових творів. Територія Русі – це вся наша етнографічна територія, плюс Білорусія, Словаччина, Молдавія і Румунія.

На початку ХІІІ сторіччя я знищую Чингізхана і рятую всю Середню Азію, Кавказ та Східну Європу від татарської навали. І знову ж таки рятую бібліотеки. Після цього іду в похід на турків, які вгризаються у Візантію, і жену їх аж до Афганістану. Іслам не переступив кордонів Європи. Завдяки цьому албанці залишились католиками, вони уже не розмножуються, як кролики, і не претендують на Косово.

Потім я арештовую Кромвеля, рятую короля Карла від страти і визволяю Ірландію з-під англійського гніту. Кромвеля я саджу на кіл. За те, що він, скотина, мордував ірландців. Перед тим я страчую короля Генріха VIII і рятую католицизм для Англії. Шотландцям і валлійцям допомагаю вибороти свободу. Пізніше у вигляді компенсації вирушаю зі своїм військом до Америки і допомагаю англійцям впоратися з Джорджем Вашингтоном. Америка залишається під владою Англії. Коли вибухає громадянська війна між Північчю і Півднем, я допомагаю Півдню. Література і кінематограф звичайно втратять «Розвіяних вітром», зате Америка не стане батьківщиною безлічі сект, які потім попруть до нас. Америка буде гарною католицькою державою.

Московія у мене – невеличка скромна країна під протекторатом Русі, усіх візантійських і болгарських проповідників я під ескортом відсилаю до Москви. Я не маю жодного бажання робити московитів католиками. Урал, Сибір, Далекий Схід належить нам. Сахалін і Камчатку я віддав Японії за те, що вони відкрили у нас школи карате.

Запорізьку Січ я руйную, бо козаки від безділля перетворюються на піратів і загрожують цілісності держави. Оскільки уся Перська затока з її багатющими покладами нафти належить Україні, я переселив козаків на Бахрейн, де вони під проводом кошового Калнишевського створили Нову Січ і успішно воюють з арабськими племенами. За що Ізраїль нам дуже вдячний, тим більше, що я у всі віки стояв на сторожі його свободи і процвітання. Євреї уже не мусять мандрувати світами, вони живуть у чудовій країні Ізраїль. Правда, через це Америка і Європа дуже збідніють, у них ніколи не буде Спінози, Уріеля Акости, Гайне, Кафки, Цвайга, Канетті, Гемінґвея, Беллоу, Чапліна, Фройда, Мандельштама, Пастернака, Бродського, Яна і Дмитра Табачніків.

Але ж зате й не буде усіляких антисемітизмів. Навіть такого поняття як антисемітизм не виникне. І все це завдяки мені. Тому не дивно, що в центрі Тель-Авіва я – весь бронзовий – сиджу на бронзовому коні і тримаю в руках бронзового меча. Голуби мені, звісно, трішки накапостили, але все одно приємно. Там ще якийсь напис на постаменті на івриті. Ідишу ж бо нема! Здається, подяка. Ну, та менше з тим. У мене ж пам’ятники по усьому світу – і від вдячних ірландців, і від вдячних шотландців, і від вдячних валлійців, від вдячних басків, каталонців, провансальців, ельзасців, корсиканців, сицилійців, бретонців, фламандців, фризів, фарерців, лужицьких сербів… Боже, як же я ту Європу покавальцював! Хоча з вепсами, іжорцями і латгальцями я, здається, переборщив…

У себе вдома я змушений буду правити залізною рукою. За жодну ціну не дозволю Сковороді викладати в університеті. Тараса Шевченка віддам у солдати, бо якщо поїде навчатися до Парижу, то писання закине остаточно. Не кажу вже про те, що зіп’ється з Делакруа і Корбе. Франкові не допоможу ані копійкою, інакше він стільки не напише. З Коцюбинським навпаки – державна служба йому тільки заважала. Павла Грабовського зашлю на Сибір, це йому піде на користь.

В умовах українського великодержавного шовінізму література буде розвиватися зовсім інакше, ніж то було б за колоніалізму. А відтак я не зможу прочитати творів Марка Вовчка чи побачити на сцені п’єсу «Як ковбаса та чарка, то минеться сварка». Зрештою, я також не зможу ніколи прочитати ані «Прапороносців», ані «Партія веде» (хоча не певен), ані «Платон Крекче». Я не побачу в пантеоні героїв ані Мазепи, ані Петлюри, ані Бандери. Україна – могутня держава і кожен займається тим, до чого покликаний. Мазепа – меценатством, Петлюра – літературною критикою і перекладами, Бандера – агрономією. Інколи в пресі можна натрапити на згадки про лектора Кравчука, сільського поета Мороза, бухгалтера Ющенка, інженера-конструктора Кучму, публіциста Вітренко, модельєра Тимошенко, знатного шахтаря Януковича.

У 1870 році я викрадаю маленького Володимира Ульянова, у 1879 – маленького Йосипа Джугашвілі, а в 1889 – маленького Адольфа Шікльґрубера і віддаю їх до освічених українських родин. А в перспективі Володимир Уляненко напише сто томів чудових творів, Йосип Джура стане видатним мовознавцем, Андрій Шкляр займеться історією і створить українську національну доктрину.