Груші в тісті

Та частина міста, яку колись заселяли європейці у своїх розкішних палацах та елегантних готелях, тепер заселена багатими арабами. Чесно кажучи, я не знаю, яким чином виживали тут згадані вище письменники. Клімат у Танжері вередливий і нестійкий. Людина тут мерзне в тіні і вариться на сонці. Вітри віють з усіх сторін – часами гарячі й рвучкі, а часами холодні.

В. Берроуз: «Зими тут сирі і вогкі, влітку – ні жарко, ні холодно, в цілому, приємно, але постійний вітер жене пісок з побережжя, і людям, що сидять весь день на відкритому повітрі, пісок забивається у вуха, в волосся, в очі. Із-за течії вода в середині серпня крижана, і навіть найвитриваліші купальники перебувають у воді не довше кількох хвилин. Взагалі, Танжер не має особливо що запропонувати приїжджим, окрім низьких цін на базарі».

Але хіба я сюди приперся задля низьких цін?

2

Будинок Боулзів я знаходжу за мапою, яку мені вручила Мерсе, оскільки танжерські екскурсоводи Боулза і бітників ігнорують. Можливо, добре роблять, бо те, що я побачив, викликало у мене бажання негайно розкоркувати пляшку контрабандного мартіні ($4). Будиночок, який я знав з описів та фотографій, який потопав у квітниках, де дозрівали виноград, інжир, мандарини, гранати, зараз перетворився на типове арабське помешкання з килимом на балконі, з асфальтованим подвір’ям і гаражем. Сад, в якому кайфували Берроуз, Ґінзберґ, Керуак, щез, перетворившись на скромні кущики гібіскуса.

Я таки мусив зробити добрий ковток мартіні і виголосити вголос: «Яка ж ти, Мерсе, свиня!» Вона ж бо знала, що я побачу саме оце свинство!

Єдине, в чому вона не підвела – я таки опинився на краю ночі. Бо такої темної, такої безпросвітної, такої глибокої, такої містичної ночі я не мав у своєму житті. На балконі готелю з пляшкою мартіні ($4) я вдивлявся у темінь ночі, визираючи берег Іспанії, наче берег Батьківщини, але нічого крім темряви мої очі не побачили.

– Мерсе! – гукав я і крик мій линув понад Гібралтарською протокою аж ген до Севільї. – Тішишся?! С-с-су-учка!

Вранці я провідав віллу, в якій мешкав Вільям Берроуз. Та ж картина, що й на віллі Пола Боулза. Тут живуть араби, які ніколи про нього не чули. Хоча знають, що жив тут якийсь американець, але після нього жив тут ще француз, потім місцевий араб, а тоді вже вони.

Я зайшов до невеличкої рестораційки поснідати. Відвідувачів майже не було. Я замовив кус-кус – дуже дрібні кульки з тіста. Зараз їх виробляють на фабриці, а колись берберки катали ці кульки на стегнах. Кус-кус був з фруктами і солодкою підливою. Я запив його кавою з молоком і хотів уже виходити, коли до мене підплив бармен з об’ємним животом і сказав, що хоче запропонувати мені дівчину.

– Дуже гарна дівчина. З села. Незаймана. Ви можете забрати її з собою. Звідки ви?

– З Іспанії, – бовкнув я.

Він вмить перейшов на іспанську. Цього я не врахував. Довелося пояснювати, що я тільки прибув з Іспанії, а насправді з… з Данії. Так мені чомусь захотілося, хоча я далеко не блондин. Офіціант зрадів і повідомив, що його брат грає у якійсь там футбольній команді міста Оденсе. Я мушу його знати – Халід Зекрі, – його ось-ось заберуть до Копенгагена. Цього я теж не врахував. Але погодився, що це справді перспективний футболіст і всі ми ним дуже пишаємося.

– Вона вам обійдеться майже задурно. Вона все життя мріяла потрапити у Скандинавію.

– А як із документами?

– Без проблем. Вона має французький паспорт.

– Фальшивий?

Він довірливо засміявся і сів на крісло поруч зі мною.

– Ну, ви ж розумієте… Але проблем не буде. Їй вісімнадцять. Вона чудово готує… З бідної родини. Вони згодні зачекати. Тобто тисячу євро зараз, а потім по сто щомісяця доки не сплатите п’ять тисяч. А далі час від часу пошлете їм якогось пакунка – старий міксер чи там кавоварку. Бербери, вони ж невибагливі.

– Берберки дуже красиві.

– Так, це правда. Красивіші за наших арабок.

– Але ж і горді.

– Ця не така. Вона покірна, наче кізочка. Тут таке виховання.

– Але ж я можу надурити і не вислати гроші.

– Ви цього не зробите.

– Не зроблю?

– Ні, – сказав він, лагідно усміхаючись. – Не зробите.

– Можна поцікавитись, чому?

– Можна. Але не варто.

– Чому?

– Хочете на неї поглянути?

Я кивнув. А що мені втрачати?

Бармен зник, а за хвилю привів дівчину у довгій чорній сукні, розшитій строкатими узорами, на шиї і на руках у неї дзеленчали прикраси, а з волосся спадали кольорові стяжки з намистинами. Побачивши її, я роззявив писок – вона не була вродлива, вона була прекрасна. Але на вигляд я б їй не дав і шістнадцять.

– Тепер розумієте?

– Ні.

– Їй п’ятнадцять. Якщо ви не сплатите повної суми, то одного дня вас провідає поліція і розлючена мусульманська громада. Вам того треба?

– І якою мовою вона розмовляє?

– Вона поліглот. Вона з гір Ер-Ріфу і розмовляє на мові ріф, а ще арабською та французькою. Розуміє іспанську і португальську.

– Чудово. Жодної з цих мов я не знаю.

– Така жінка – мрія кожного чоловіка.