Груші в тісті

Є міста овіяні легендами і своєрідною містикою завдяки тому, що у певний час ставали осередком багатокультурного життя, культовим місцем для митців та їхніх фанів. Але були й міста, які спалахували, наче зорі, а за якийсь час безповоротно гаснули. Одним із таких міст був Танжер у Марокку.

Це місто тривалий час для мене не існувало, поки я не прочитав романів прекрасного американського письменника Пола Боулза (1910–1999) та інших авторів, які побували тут. Ці описи викликали в мене нестримне бажання відвідати Танжер і прогулятися тими казковими вуличками, посидіти у пропахлих кавою та гашишем каварнях.

Відколи там поселився Боулз, Танжер став Меккою для американських та європейських митців, а сам Боулз – магнетичним центром товариської конфігурації, яку складали славетний драматург Теннессі Вільямс, письменники Сол Беллоу, Жан Жене, Трумен Капоте, Ґор Відал, Ґреґорі Корсо, психоделічний гуру Тімоті Лірі, композитор Аарон Копленд, культові письменники-бітники Вільям Берроуз і Джек Керуак, Алек Ґінзберґ і Лоуренс Ферлінґетті, а ще Ів-Сен Лоран, Рудольф Нурієв, музиканти з групи «Бітлз».

Танжер тримався на контрабанді. Тут можна було завиграшки заснувати будь-яку фірму без жодних дозволів. Тут можна було волочитися і вдень, і вночі по найтемніших закавулках і жодного разу не дістати в писок. «Танжер – одне з надто небагатьох місць на світі, – писав Берроуз, – де можна робити все, що завгодно, при умові, що людина не вчинить злочину».

До Танжеру мене звабила каталонська поетеса Мерсе Рієра у Севільї (Іспанія), де відбувався літературний фестиваль. Вона перекладала Боулза і була ним захоплена так само, як і я. «Бути так близько до Танжеру й не побувати там – непростима помилка. Коли туди потрапиш, то зрозумієш, що таке край ночі». Вона посадила мене в автобус і помахала рукою. Я їхав у невідоме, але не сам, а зі строкатою групою туристів. Гібралтар ми перетяли на поромі.

Майже весь колишній європейський Танжер розмістився на Набережній – це довга вулиця вздовж моря, забудована хоч і білими, але вже добряче понищеними двоповерховими колоніальними готелями й палацами. Я тихенько відколовся від решти туристів і пірнув у першу-ліпшу вуличку шириною з півметра. Двом тут розминутися неможливо. Інші вулички ширші, але, йдучи ними, доводиться весь час задирати голову, бо місцеві мешканці люблять тріпати килими просто на балконах, як і змітати сміття та поливати вазонки.

Танжерці на вигляд значно привабливіші, ніж інші араби, бо тут переважають бербери, а риси їхніх облич витонченіші і шляхетніші. Зграї дітлахів переслідують нечисленних туристів, канючать гроші і намагаються продати якийсь непотріб. Та не дай Боже зупинитися і зацікавитися тим, що вони пропонують, тебе вмить оточать і заглушать безліччю голосів, а попри те ще й обчистять. Вони будуть тебе нахабно переслідувати, безперестанку щось молоти, а потім зажадають оплати за згаяний час. Їхні пропозиції практично нічим не змінилися з часів В. Берроуза: «Милу дівчинку не бажаєте, містере?» – «Бачили Касбу? Палац султана?» – «Шукаєте кайфу? Хочете подивитися, як я трахну свою сестричку?» – «Геркулесові печери? Милого хлопчика?»

Зараз контрабанда перейшла у тінь, але й сьогодні у Танжері можна придбати європейські товари за півціни, побачити серед білого дня чоловіків, які байдикують у каварнях, і жінок, які траґають високі глеки й кошики. Тут можна без проблем придбати гашиш, який називають кайфом, так само, як і тоді, коли контроль за продажем наркотиків не існував взагалі, і зараз кожна каварня пропахла тут специфічним запахом. Інколи можна побачити як каварник січе листя, мішає його з тютюном, а потім відвідувачі закурюють малі глиняні файки на довгих цибухах.

Муедзини п’ять разів на день скликають людей на молитву, кожен тут носить у кишені хустину, яку простеляє собі під коліна і молиться. Сильний африканський вітер несе запахи евкаліпту, м’яти, баранячого тлущу і гною. Стара частина міста – медина – живе звичним для кожного арабського міста життям, тут клекоче базар, ремигають віслюки, панує неймовірний галас, посеред якого раптово виривається пронизливий фальцет закличника, що заманює покупців. На з’яву туриста квапляться продавці солодощів із тацями і просто-таки змушують покуштувати дрібно нарізані смаколики.

Чимало колишніх каварень зачинилися, втративши своїх завсідників. Але ті, що в медині, працюють. Типова арабська каварня – це один покій, кілька столів і крісел, великий мідний самовар для запарювання кави та чаю. На одному кінці зали знаходиться вкрите матами підвищення, на якому, роззувшись, розташовуються клієнти. Вони тут палять кайф і грають у карти. Гучно грає радіо, арабська музика не має ані кінця, ні краю. Як писав Берроуз, «для європейців вона здається нудною і позбавленою сенсу». Я не маю підстав сперечатися з ним.