HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Третього червня радіопередавач «Лібуше» отримує повідомлення з подякою групі «Антропоїд»: «Від президента. Я дуже радий, що вам удалося дістатися до цілі. Щиро вам дякую і вітаю вашу рішучість, вашу і ваших друзів. Це доводить мені, що наша нація — єдине ціле. Я запевняю вас, що це дасть свої плоди. Події в Празі справляють величезний вплив на тих, хто тут, і мають велике значення для визнання опору чеського народу агресорові».

Але Бенеш не знає, що все найкраще — попереду. І найгірше теж.

235

Анна Марущакова, юна й вродлива працівниця заводу, не вийшла сьогодні на роботу, пояснивши це тим, що хвора. Коли по обіді приносять пошту, директор заводу без будь-яких церемоній розпечатує і читає адресованого їй листа. Листа написано чоловіком. Ось що в ньому сказано:

Дорога Аню!

Вибач, що пишу тобі з таким запізненням, але сподіваюся, ти зрозумієш. Ти ж бо знаєш, як багато в мене клопоту. Усе, що я хотів зробити, я зробив. Того фатального дня я спав у Чабарні. У мене все гаразд, цього тижня збираюся приїхати, щоб зустрітися з тобою, але потім ми з тобою більше ніколи не побачимося.

Мілан

Директор заводу — прихильник нацистів, а може, й ні, може, він просто з тих людей із ницою душею, які трапляються скрізь, але особливо виявляють себе в окупованих країнах. Він вирішує, що лист підозріливий, і передає його кому треба. Розслідування замаху тупцює на місці, і в ґестапо хапаються за будь-яку соломинку. Справу вивчають зі щонайбільшою ретельністю (адже арештовано вже понад три тисячі людей, а досі немає нічого суттєвого) і дуже скоро виявляють, що тут ідеться про любовну інтрижку: автор листа — одружений чоловік, який, очевидно, прагне покласти край позашлюбному зв’язку. Подробиці історії не надто зрозумілі, хоча деякі фрази в листі справді можуть читатися неоднозначно. Можливо, цей молодий чоловік недомовками вдає, начебто пов’язаний з Опором, щоб справити враження на свою коханку, а може, просто створює атмосферу таємничості, щоб порвати з дівчиною без потреби виправдовуватися. У кожному разі з Ґабчиком, Кубішем та їхніми товаришами цього чоловіка ні прямо, ні непрямо нічого не пов’язує. Вони ніколи не згадували про нього, як і він про них. Але ґестапівці так прагнуть натрапити бодай на якийсь слід, що вирішують понишпорити тут. І слід приводить їх до Лідіце.

Лідіце — мирне мальовниче селище, звідки родом двоє чехів, завербованих до Королівських повітряних сил Великої Британії. Оце й усе, що відкопали німці. Навіть для них самих очевидно, що цей шлях хибний. Однак у логіці нацистів є щось незбагненне. А може, навпаки, усе дуже просто: вони тупотять ногами, їм потрібна кров.

Я довго розглядаю світлину Анни. Бідолашна дівчина неначе позує для портрета в стилі Аркур[73], хоча йдеться лише про фото для трудової книжки. Що довше я дивлюся, то вродливішою мені здається Анна. Вона трохи подібна до Наташі: високе чоло, виразно окреслені губи, той самий вираз лагідності й любові в очах, злегка затьмарених, либонь, передчуттям несправдженого щастя.

236

— Панове, будь ласка…

Франк і Далюґе схоплюються. У коридорі мертва тиша, і вони вже бозна-скільки часу тиняються тут без діла. Затамувавши дихання, вони входять до лікарняної палати. Тут тиша ще гнітючіша. Ліна також у палаті, бліда й нерухома. Франк і Далюґе навшпиньках наближаються до ліжка, наче бояться розбудити хижака чи змію. Та обличчя Гайдріха незворушне. У лікарняному журналі записано час, коли настала смерть: 4.30, і її причина: зараження крові внаслідок поранення.

237

«Оскільки це сприятлива нагода не тільки для грабіжників, але й для вбивць, такі героїчні вчинки, як їзда в неброньованому автомобілі з відкидними верхом або пересування вулицями міста без охорони, — це просто дурість, яка анітрохи не йде на користь державі. Коли така незамінна людина, як Гайдріх, марно наражає своє життя на небезпеку, то це вияв крайнього ідіотизму! Чиновники такого значення, як Гайдріх, мають усвідомлювати, що вони завжди будуть ціллю і що багато хто чекає найменшої нагоди, щоб їх убити».