HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Паннвіц тим часом переймається іншим. Його справа не політика, а розслідування. Він працює з двома надісланими з Берліна спеціалістами, які ніяк не можуть отямитися від побаченого хаосу «катастрофічного масштабу». Перед Далюґе вони мовчать, але Паннвіцу скаржаться, що їм знадобилася охорона, щоб дістатися до готелю цілими й неушкодженими. Висновок детективів щодо поведінки есесівців, цієї зграї скажених собак, безапеляційний: «Геть-чисто божевільні. Їм ніколи не вибратися з того хаосу, який вони самі ж і створюють, не кажучи вже про те, щоб знайти злочинців». Діяти треба методичніше. Менш ніж за добу троє слідчих уже мають цілком пристойні результати: завдяки зібраним свідченням їм удається доволі точно відтворити перебіг подій під час замаху й дістати, нехай і дещо туманний (і чому ці бісові свідки ніколи не можуть зійтися в тому, що бачили на власні очі?) опис зовнішності двох терористів. Але ниточки, яка привела б до них, у детективів нема. Тож вони шукають. Шукають подалі від вуличної метушні, пильно вивчаючи сторінки ґестапівських справ.

І натрапляють на ту стару фотографію, знайдену під час обшуку трупа відважного капітана Моравека, останнього із «трьох королів», керівника підпільної мережі, який два місяці тому, оточений німцями, застрелився на трамвайній колії. На цій світлині вродливе Вальчикове обличчя чомусь якесь одутле, але все ж таки це Вальчик. У слідчих немає жодного доказу, що людина на фото якось пов’язана із замахом. Вони могли б перейти до наступної справи, але вирішують про всяк випадок попрацювати зі знімком. Якби розслідування вів комісар Меґре, то сказали б, що річ в інтуїції.

226

У двері до квартири Моравців дзвонить молода зв’язкова на ім’я Ганка. Її проводять на кухню, і там вона бачить у кріслі Вальчика, якого знає ще з тих часів, коли він працював офіціантом, адже Ганка живе зі своїм чоловіком саме в Пардубіце. Вальчик, як завжди, привітний, він усміхається і просить пробачення за те, що не може встати: мовляв, підвернув ногу.

Ганці доручено передати Вальчиків звіт групі Бартоша, яка залишилася в Пардубіце, щоб можна було за допомогою дорогоцінного передавача «Лібуше» повідомити Лондон про останні події. Вальчик просить дівчину не згадувати про його поранення. Річ у тому, що керівник «Сілвер А» капітан Бартош досі офіційно лишається його безпосереднім начальником. А Вальчик певною мірою самовільно перевівся із «Сілвер А» до «Антропоїду». Беручи до уваги, як усе обернулося, він не вважає себе зобов’язаним звітувати комусь, окрім своїм двом товаришам, Ґабчикові й Кубішеві (він сподівається, що вони живі), якщо потрібно буде — особисто Бенешеві й, можливо, Богові (мені казали, що Вальчик був набожний).

Дівчина вирушає на вокзал. Але, перш ніж сісти на потяг, вона зупиняється перед новим червоним оголошенням. Ганка негайно телефонує Моравцям: «Тут дещо цікаве, вам слід це побачити». На оголошенні — фотографія Вальчика й підпис унизу: «100 000 крон винагороди». Далі йде опис зовнішності десантника — не дуже точний. Це, а також не надто подібне фото дає Вальчикові шанс уникнути впізнання. Прізвище, яке зазначено в оголошенні, правильне, однак ім’я і дата народження (насправді він старший на п’ять років) помилкові. А наприкінці дрібними літерами сама сіль усього повідомлення про розшук: «Цілковита анонімність гарантується».

227

Однак крім цього оголошення є ще дещо, що варто побачити.

Томаш Батя побудував свою імперію ще до війни. Почавши з невеличкої взуттєвої фабрики у місті Злін, він розвинув виробництво до гігантських масштабів, розкинувши мережу своїх крамниць по всьому світу, але насамперед у Чехословаччині. Не бажаючи жити під німецькою окупацією, Батя емігрував до Сполучених Штатів. Однак, навіть за відсутності власника в країні, усі крамниці його відчинені й працюють. На початку величезного Вацлавського майдану стоїть будинок номер шість, де розміщується величезний магазин фірми «Батя». Утім, цього ранку у вітрині замість взуття виставлено зовсім інші речі: велосипед і два шкіряні портфелі, а на вішаку висять плащ і берет — речові докази, знайдені на місці замаху на Гайдріха. Висить також і звернення до свідків. Перехожі, що зупиняються перед вітриною, читають таке: