HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Вечоріє, і все заспокоюється після денної метушні. Чоловіки вже повернулися з роботи, із вікон, світло в яких потроху гасне, ще долинають принадні запахи вечері, до яких, утім, домішується різкуватий душок капусти. На Лідіце спадає ніч. Мешканці селища рано лягають спати, адже завтра, як завжди, треба прокинутися вдосвіта, щоб іти на роботу до шахти чи на завод. Шахтарі й металурги вже сплять, коли розлягається віддалений гуркіт двигунів. Поволі шум наближається. Один за одним до мовчазного селища в’їжджають криті вантажівки. Двигуни затихають, на зміну їхньому гулу приходить суцільний стукіт підборів. Стукіт заповнює вулиці, наче вода, що прорвалася в порожній канал. Чорні тіні розбігаються по всьому селищу. Відтак, коли постаті збираються в компактні групи і кожен опиняється на своїй позиції, стукіт припиняється. Людський голос розтинає ніч. Це сигнал німецькою. Після цього все починається.

Розбуркані мешканці Лідіце не розуміють, що відбувається. Або дуже добре розуміють. Їх висмикують із ліжок, ударами прикладів виганяють із будинків і збирають на сільському майдані перед церквою. Близько п’яти сотень чоловіків, жінок і дітей, сяк-так поспіхом одягнутих, стоять, розгублені й налякані, а довкола них люди у формі шуцполіції[74]. Мешканці Лідіце не знають, що підрозділ, який оточив їх, прибув спеціально з Галле-на-Заале, рідного міста Гайдріха. Однак вони вже розуміють, що завтра ніхто з них на роботу не піде. Згодом німці беруться сортувати людей (невдовзі це стане їхньою улюбленою справою). Жінок і дітей замикають у школі. Чоловіків відводять на ферму й заганяють до підвалу. Починається нескінченне очікування, тяжка тривога гризе людям серце. Замкнуті в школі діти плачуть. У селищі скаженіють німці. Вони грабують і спустошують усі дев’яносто шість житлових будинків, не минаючи жодної з громадських споруд, зокрема й церкви. Книги й картини — речі, які поліціянти вважають непотребом, — викидають із вікон, складають на майдані на купу й підпалюють. Решту — радіоприймачі, велосипеди, кравецькі машинки — забирають собі… Це триває кілька годин, а коли закінчується — Лідіце перетворюються на руйновище.

О п’ятій годині ранку мешканців знову виводять. Перед очима людей постає сплюндроване селище й поліціянти, які ще бігають з криками по вулицях і хапають усе, що можуть. Жінок і дітей заганяють у вантажівки, що вирушають у напрямку сусіднього міста Кладно. Для жінок воно стане етапним пунктом на шляху до концтабору Равенсбрюк. Дітей розлучать із матерями й потруять газом у таборі смерті в Хелмно, окрім тих небагатьох, яких визнають придатними до онімечення й віддадуть на виховання до німецьких родин. Чоловіків збирають біля стіни, до якої приставлено матраци. Наймолодшому з в’язнів — п’ятнадцять років, найстаршому — вісімдесят чотири. Німці відбирають п’ятьох, ставлять їх до стіни й розстрілюють. Потім наступних п’ятьох і так далі. Матраци потрібні, щоб кулі не рикошетили. І все ж поліціянти мають у таких справах значно менше досвіду, ніж есесівці з айнзацгруп. Поки відтягнуть трупи, поки поміняють розстрільну групу — із такими затримками це ніколи не скінчиться, минають години, протягом яких кожен чекає на свою чергу. Щоб було швидше, вирішують розстрілювати по десять чоловік. Голова селища, який змушений називати ім’я кожного чоловіка перед стратою, потрапляє до останньої десятки. Завдяки йому розстрілу уникають дев’ять чоловіків, немісцеві, які гостювали в друзів і не встигли поїхати до комендантської години або просто лишилися переночувати. Утім, їх однаково стратять у Празі. Коли з нічної зміни повернуться дев’ятнадцять робітників, вони побачать розграбоване селище, порожні домівки без їхніх родин і ще теплі трупи їхніх друзів. А оскільки німці досі в Лідіце, то цих дев’ятнадцятьох також негайно розстріляють. Живими не лишать навіть собак.

Але це ще не кінець. Гітлер хоче зігнати на Лідіце всю свою лють, усе своє прагнення помсти й надати цьому вчинкові символічного значення. Розчарування, викликане неспроможністю Райху знайти й покарати вбивць, спричинює всеохопну істерію, що не знає меж. Наказано стерти Лідіце з лиця землі. Дослівно. Цвинтар осквернено, сади викорчувано, усі будівлі спалено, а землю посипано сіллю для певності, що тут більше нічого ніколи не виросте. Лідіце перетворюється на велетенське багаття. А на підході вже бульдозери, які їдуть сюди, щоб зрівняти із землею навіть руїни. Не повинно лишитися жодного сліду, навіть місце, де стояло селище, має зникнути з людської пам’яті.