HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Видовище, на якому присутній Ґеббельс, йому доведеться спостерігати дедалі частіше, аж до 2 травня 1945 року: намагаючись опанувати свій гнів, Гітлер говорить повчальним тоном, неначе прагне дати науку всьому світу, однак йому це не вдається. Гіммлер мовчки киває. Він не звик заперечувати своєму фюрерові, до того ж його не менше трусить від люті як на чехів, так і на Гайдріха. Звісно, Гіммлер побоювався амбіцій свого головного помічника. Однак без нього, цієї безжальної машини терору й смерті, райхсфюрер СС почувається значно вразливішим. Зі смертю Гайдріха він втратив не тільки потенційного суперника, а насамперед головний козир у своїй грі. Гайдріх був його трефовим валетом. А всім відомо: коли Ланселот покинув королівство Лоґрію, це стало початком кінця.

238

Гайдріх утретє врочисто проїжджає вулицями міста до Градчан, але цього разу — у труні. Сцена неначе з ваґнерівської опери. Труну, накриту велетенським прапором СС, покладено на гарматний віз. Траурна процесія вирушає від лікарні. Нескінченна вервечка машин на напівгусенічній ході повільно повзе крізь ніч. На машинах озброєні есесівці смолоскипами освітлюють шлях. Обабіч дороги, аж до самого замку, стоять наввипинки солдати, які скидають руку в нацистському вітанні, коли кортеж проходить повз них. Цивільному населенню заборонено бути присутніми на церемонії, та й, правду кажучи, ніхто з пражан особливо не прагне витикатися на вулицю. Франк, Далюґе, Беме, Небе, у касках і військових одностроях, крокують за труною в почесній варті. Гайдріх, виїхавши з дому о десятій годині ранку 27 травня, нарешті прибуває до місця призначення. Востаннє він минає по-мистецьки ковані ворітниці, востаннє проїжджає повз статую з кинджалом і востаннє опиняється всередині замку богемських королів.

239

Мені б дуже хотілося бути разом із десантниками у крипті, почути, про що вони говорять, і переказати це, описати, як у холоді й вогкості протікає їхнє щоденне життя, розповісти, що вони їдять, що читають, які з вуличних чуток доходять до них туди, що вони роблять зі своїми подружками, коли ті навідують їх, які їхні плани, сумніви, сподівання, чого вони бояться, про що думають, про що мріють. Однак це неможливо, бо мені майже нічого не відомо про їхнє життя в крипті. Я не знаю навіть їхньої реакції на звістку про смерть Гайдріха, хоча цей момент мав би стати найсильнішим у моїй книжці. Я знаю лише, що десантникам було холодно в крипті, і, коли вечоріло, вони виносили свої матраци на хори — відкриту галерею угорі, — де було трохи тепліше. Не густо. Утім, іще мені відомо, що Вальчика лихоманило (мабуть, через поранення) і що Кубіш був одним із тих, хто спав радше на хорах, ніж у крипті. Одного разу принаймні він точно спробував.

Натомість я маю купу матеріалу про те, який врочистий похорон організували Гайдріхові — починаючи від тої миті, як кортеж покинув Празький замок, і аж до церемонії в Берліні, куди труну перевезли потягом. Десятки світлин, десятки сторінок із промовами, виголошеними на пошану великої людини. Але все марно, тому що мені на це начхати. Я не збираюся наводити тут ані надгробне слово Далюґе (хоча це й доволі цікаво, адже Далюґе з Гайдріхом ненавиділи один одного), ні нескінченного виступу Гіммлера, у якому той вихваляв свого підлеглого. Краще візьму приклад із Гітлера, який вирішив цього разу багато не говорити: «Я скажу лише кілька слів, щоб віддати належне покійному. Це був один із найкращих націонал-соціалістів, один із найпалкіших захисників ідеї Німецької імперії й один із найзатятіших ворогів усіх противників Райху. Він помер мученицькою смертю, захищаючи й зберігаючи Райх. Як голова партії та фюрер Німецької імперії, я нагороджую тебе, мій дорогий друже Гайдріху, найвищою відзнакою, яка тільки в мене є: Німецьким орденом».

Мій твір, як і звичайний роман, має прогалини, але у звичайному романі письменник вирішує, чи буде в нього прогалина і якщо буде, то де. У мене такого права, одначе, нема, адже я в полоні у свого сумління. Я побіжно переглядаю фотографії похоронного кортежу, що просувається Карловим мостом, суне вгору Вацлавським майданом, минає Національний музей. Я бачу прекрасні кам’яні статуї обабіч мосту, що похилилися перед свастиками, і відчуваю невиразну огиду. Я волів би покласти матрац на церковних хорах, якби там знайшлося для мене місце.

240