HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

— Але чи ти розумієш, що кожен дзвінок відповідає реальному випадку? За потреби я міг би назвати тобі майже всі імена.

Фабріс дивується і простодушно відповідає:

— Хіба ти цього не вигадав?

Дещо занепокоєний, я запитую його:

— А смерть Штрассера?

Гайдріх, що сам приходить до нього в камеру й наказує лишити смертельно пораненого стікати кров’ю на підлозі, — Фабріс думав, що це також вигадка. Трохи ображений, я вигукую:

— Але ж ні, це все відбувалося насправді! — А собі міркую: «Чорт! Не вдалося…» Треба було висловлюватися зрозуміліше на цьому рівні інтерпретації.

Того самого вечора я дивлюся в телевізорі документалку про старе голлівудське кіно, присвячене генералу Паттону, яке так і називалося «Паттон». Показують уривки старого фільму, а потім опитують свідків, які пояснюють, що «насправді все було не так…». Під час авіанальоту на базу Паттон не протистояв двом «месершмітам», озброєний самим лише кольтом (хоча, за словами свідка, немає жодного сумніву, що генерал учинив би так, якби «месери» дали йому час). Паттон не казав цього перед усією армією, лише в приватній розмові, а втім, розмова була зовсім не про це. Паттон дізнався, що його відправляють у Францію, не в останню мить — його повідомили про це заздалегідь, за кілька тижнів. Паттон не порушив наказу, коли взяв Палермо, навпаки — він діяв за згодою з вищим союзним командуванням і зі своїм безпосереднім начальником. Паттон точно не посилав до дідька російського генерала, хоч і не любив росіян. І так далі. Одним словом, фільм розповідає про вигаданого персонажа, життєпис якого значною мірою ґрунтується на кар’єрі генерала Паттона, але сам він, вочевидь, Паттоном не є. І попри це, фільм називається «Паттон». І нікого це не шокує, усі вважають це нормальним: сфальшувати реальність, щоб набити ціну сценарію або зробити зв’язним і послідовним життя персонажа, на чиєму справжньому шляху, певна річ, траплялося багато труднощів і небезпек, але аж ніяк не настільки значущих. Саме через таких людей, що споконвіку перекручують історичну правду, щоб вигідніше продати свою халтуру, саме через них мій давній приятель, що звик до всяких вигадок у творчості й тому ставиться з філософським спокоєм до такої тихої фальсифікації, питає мене:

— Невже ти цього не вигадав?

Ні, я цього не вигадував! Та й узагалі, із якого дива мені «вигадувати» нацизм?

41

Ця історія, про яку я пишу, звісно, захоплює і вражає мене, але водночас, здається, неабияк б’є по нервах.

Одної ночі мені наснився сон. Я був німецьким солдатом у сіро-зеленому вермахтівському однострої, охороняв якусь, невідомо яку, засніжену територію, обнесену огорожею з колючого дроту, уздовж якої мав походжати. Краєвид вочевидь було навіяно тими численними відеоіграми, сюжет яких засновано на подіях Другої світової війни і якими я захоплювався: «Call of Duty», «Medal of Honor», «Red Orchestra»[12]…

Отож я вартую, і зненацька з перевіркою з’являється сам Гайдріх. Я стаю струнко й затамовую дихання, тимчасом як він, пильно придивляючись, обходить довкола мене. Мене охоплює жах: ану ж він знайде, до чого прискіпатися. Але цього я так і не дізнався, бо прокинувся.

Наташа часто кепкує з мене, удаючи занепокоєння тою вражаючою кількістю праць про нацизм, які з’явилися в мене вдома і не припиняють громадитися. Існує ризик, каже вона, що ці книжки вплинуть на мене й змусять змінити свої ідеологічні переконання. Щоб посміятися разом із нею, я неодмінно згадую ще ту безліч тенденційних — ба навіть неонацистських — сайтів, які мені доводиться відвідувати в пошуках інформації. Звісно, син єврейки і комуніста, вихований на республіканських цінностях найпрогресивнішої частини французької дрібної буржуазії, той, хто під час навчання на філологічному факультеті зазнав значного впливу гуманізму Монтеня, філософії епохи Просвітництва, бунту сюрреалістів і екзистенціалістських концепцій, я не міг і ніколи не зможу «спокуситися» чимось, що так чи інакше пов’язане з нацизмом.

Але я змушений, уже вкотре, підкорятися безмежній і згубній владі літератури. Справді, цей сон цілком очевидно доводить, що постать Гайдріха хвилює мене своїм безперечним романічним масштабом.

42

Ентоні Іден, тодішній міністр закордонних справ Великої Британії, слухає зі здивуванням. Новий президент Чехословаччини Едвард Бенеш висловлює дивовижну впевненість у своїй здатності вирішити судетське питання. Він не тільки стверджує, що може стримати загарбницькі зазіхання німців, ба більше — переконує, що впорається самостійно, без допомоги Франції та Великої Британії. Іден не знає, що й гадати про цю розмову. «Либонь, — думає міністр, — щоб бути чехом у наші часи, потрібно бути оптимістом…»

Надворі ще 1935 рік.

43