HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

1936 року голова чехословацьких спецслужб майор Моравець складає іспит на звання полковника. Серед інших завдань йому пропонується висловити свої міркування щодо такої гіпотетичної ситуації: «Уявіть собі, що Німеччина напала на Чехословаччину. Угорщина й Австрія також налаштовані вороже. Франція воювати не готова, а Мала Антанта ось-ось розпадеться. Які в Чехословаччини є воєнні рішення?»

Аналіз ситуації такий: 1918 року Австро-Угорщина розпалася; природно, що Відень і Будапешт поглядають ласим оком на свої колишні провінції, а саме: на Богемію і Моравію, які належали Австрії, і Словаччину, що була під владою угорців. До того ж на чолі Угорщини стоїть фашист і союзник Німеччини адмірал Горті. Що ж до Австрії, то вона стала зовсім слабкою й ледве-ледве опирається тиску тих, хто — чи то з одного боку кордону з Німеччиною, чи то з другого — вимагає возз’єднання зі «старшим братом». Угода, підписана Гітлером, у якій він пообіцяв не втручатися в справи Австрії, — нічого не вартий папірець. Таким чином, у разі конфлікту з Німеччиною Чехословаччині доведеться воювати і з обома колишніми частинами загиблої імперії. Мала Антанта, коаліція Чехословаччини, Румунії та Югославії, створена 1922 року для захисту від їхніх колишніх «господарів», Австрії та Угорщини, по суті, так і не стала переконливим стратегічним альянсом. Франція не продемонструвала рішучості виконувати свої союзницькі зобов’язання в разі конфлікту. Отже, ця ситуація, запропонована як гіпотеза, цілком реалістична.

У відповіді Моравця лише чотири слова: «Воєнного вирішення проблеми нема». Він успішно складає іспит і дістає звання полковника.

44

Якби я мусив розповідати про всі змови, у яких брав участь Гайдріх, моїй книжці не було б кінця-краю. Збираючи інформацію, я наштовхуюсь то на одну, то на іншу історію, яку вирішую оминути чи то через її анекдотичність, чи то через брак подробиць і неможливість скласти весь пазл, чи то через сумнівність фактів. Також, буває, мені трапляються кілька версій тої самої події, і часом ці версії цілковито суперечать одна одній. Іноді я дозволяю собі вибрати одну, іноді ж відкидаю всі.

Я вирішив не згадувати про роль Гайдріха в падінні Тухачевського. По-перше, тому що його роль здавалася мені другорядною, якщо не ілюзорною. По-друге, радянська політика тридцятих років усе ж виходить за ті межі, що я окреслив для своєї розповіді. І зрештою, можливо, я просто боявся ступити на нову для себе територію (сталінські чистки, кар’єра маршала Тухачевського, зародки його розбіжностей зі Сталіним) — щоб писати про це, потрібні водночас і знання, і клопітка праця, яка могла завести мене надто далеко.

І все ж, певного мірою задля власного задоволення, я уявляв собі таку сцену: молодий генерал Тухачевський споглядає розгром більшовицької армії під Варшавою. 1920 рік. СРСР воює з Польщею. «Революція переступить через труп Польщі й піде далі!» — виголосив тоді Троцький. Треба зауважити, що маючи союзником Україну і мріючи про конфедерацію, до якої також увійшли б Литва й Білорусь, Польща загрожувала крихкій цілісності Радянської Росії, що тільки-тільки зароджувалася. До того ж, якщо більшовики хотіли допомогти революції здобути перемогу в Німеччині, їм однаково довелося б пройти через Польщу.

Контрнаступ Червоної армії в серпні 1920 року привів її аж до Варшави, і, здавалося, долю поляків вирішено. Але молода нація зберегла свою незалежність ще на дев’ятнадцять років. Те, що не вдалося 1939 року проти німців, тоді вдалося проти росіян: Червону армію було зупинено. Сталося «Диво на Віслі». Тухачевському завдав поразки старший за нього на тридцять років Юзеф Пілсудський, непересічний воєначальник і герой польської незалежності.