HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

26 вересня 1938 року Гітлер має виголошувати промову перед натовпом у берлінському Палаці спорту. Він уже потренувався на британській делегації, яка прибула до нього, щоб повідомити про відмову чехів негайно покинути Судети: «З нами, німцями, поводяться, наче з якимись неграми! 1 жовтня я зроблю із Чехословаччиною все, що мені заманеться! А якщо Франція і Англія вирішать напасти на мене — що ж, ласкаво просимо! Мені на них начхати! Досить уже цієї безглуздої балаканини!» — і вийшов.

Пізніше, на трибуні, перед доведеним до нестями натовпом він горлає:

— Протягом двадцяти років німці зазнавали утисків у Чехословаччині. Протягом двадцяти років німці Райху спостерігали за цим. Вони змушені були лишатися спостерігачами: не тому, що народ Німеччини погоджується з таким станом речей, а тому, що в нас не було армії й ми не могли простягнути руку допомоги нашим братам, не могли покарати їхніх гнобителів. Тепер усе змінилося. І демократичний світ обурюється! За ці роки ми навчилися зневажати демократичний світ. Нині ми бачимо в Європі лише одну могутню країну, і на чолі цієї країни стоїть людина, яка розуміє розпач нашого народу: це мій великий друг, Беніто Муссоліні. (Вигуки в натовпі: «Хайль, Дуче!») Пан Бенеш сидить у Празі й гадає собі, що з ним нічого не може статися, бо в нього за спиною Франція і Англія. (Тривалий сміх у залі.) Мої любі краяни, я вважаю, що настала мить сказати все ясно і чітко. Пан Бенеш має сім мільйонів чехів, але тут народ, що налічує шістдесят п’ять мільйонів. (Бурхливі оплески.) Я запевнив прем’єр-міністра Великої Британії, що, коли це питання буде вирішено, у Європі не залишиться територіальних проблем. Нам у Райху чехи не потрібні, але я заявляю перед німецьким народом: що стосується питання Судет, терпець мені вже вривається. Тепер панові Бенешу вирішувати: війна чи мир? Або він згодиться на мою пропозицію й нарешті надасть свободу судетським німцям, або ми здобудемо її самі. І нехай увесь світ собі це затямить!

62

Саме судетській кризі ми завдячуємо появою перших достеменних підтверджень Гітлерового божевілля. У той час будь-яка згадка про Бенеша чи чехів викликала у фюрера таку несамовиту лють, що він міг цілковито втратити контроль над собою. Так, наприклад, є свідчення про те, як він катався по підлозі й кусав краї килима. Через такі напади божевілля він дуже швидко дістав у середовищі, досі вороже налаштованому до нацизму, прізвисько Teppichfresser (Пожирач Килимів)[14]. Чи збереглася в нього і в подальшому ця звичка гризти від люті килими, чи ці напади минули після Мюнхену[15], я не знаю.

63

28 вересня 1938 року. Три дні до Мюнхенської угоди. Світ затамував дихання. Гітлер іще ніколи не поводився так погрозливо. Чехи розуміють: якщо вони віддадуть Німеччині природну перепону, яку для їхньої країни становлять Судетські гори, їм кінець. Чемберлен проголошує: «Хіба не жахливо, фантастично, неймовірно те, що нам доведеться рити бліндажі через суперечку, що сталася в далекій країні між людьми, яких ми зовсім не знаємо?»

64

Сен-Жон Перс належить до тієї когорти письменників-дипломатів, що і Клодель чи Жироду, когорти, від якої мене верне. У його випадку ця інстинктивна огида видається мені особливо виправданою, зважаючи на його поведінку у вересні 1938 року.

Як генеральний секретар на Набережній д’Орсе[16], Алексіс Леже (таке справжнє ім’я Сен-Жона Перса, і воно неабияк йому пасує[17]) супроводжував Даладьє в Мюнхені. Цей пацифіст-екстреміст працював не покладаючи рук, щоб переконати французького прем’єр-міністра погодитися на всі вимоги німців. Він був присутній, коли представники Чехословаччини, які прочекали дванадцять годин, тому що угоду вирішили підписувати без них, пройшли дізнатися про долю своєї країни.

Гітлер і Муссоліні вже пішли, Чемберлен демонстративно позіхає, збентежений Даладьє бундючиться, намагаючись приховати те, як він нервує. Коли пригнічені новиною чехи питають, чи потрібна якась відповідь або заява від їхнього уряду, французький прем’єр-міністр втрачає мову, цілком може бути, що від сорому (як тільки вони там не задихнулися від сорому — Даладьє і всі решта!), і відповідати береться його помічник, Леже. Той говорить так зарозуміло й нахабно, що його тодішній співрозмовник, чехословацький міністр закордонних справ, згодом лаконічно зауважив: «Це ж француз». Усім нам, французам, слід добре замислитися над цими словами.

Угоду укладено, ніякої відповіді не потрібно. Але чеський уряд цього самого дня, не пізніше за 15.00 (була третя година ночі), має надіслати свого представника до Берліна для участі в засіданні комісії, якій доручено реалізацію угоди. У суботу до Берліна повинен прибути ще один чехословацький делегат, щоб погодити всі деталі передачі Судет німцям. Що далі дипломат виголошує ці розпорядження, то жорсткішим стає його тон. Один із двох чеських представників, що стояли перед ним, розплакався. Роздратований Леже, наче щоб виправдати свою грубість, додає, що ситуація стає загрозливою для всього світу. Без жартів!