HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Отакар замислено споглядає своє місто — Прагу. Із висоти замку він добре бачить ринок, що розкинувся довкола грандіозного Юдитиного мосту, одного з перших кам’яних мостів, що мали замінити попередні дерев’яні споруди. Він поєднує Старе Місто з Градчанами, поки що тільки з Градчанами, бо Мала Страна, як і Карлів міст, який побудують замість Юдитиного, з’являться пізніше. Маленькі кольорові цятки метушаться довкола купецьких яток, де продається все що завгодно: тканини, м’ясо, овочі й фрукти, коштовні оздоби й металеві прикраси. Король знає, що всі купці — німці. Чехи — народ селян, міста їх не приваблюють. Розмірковуючи так, владар, либонь, відчуває жаль, якщо не зневагу. Отакар також знає, що престиж королівства визначається його містами, що дворяни, гідні такої назви, не сидять на своїх землях, а утворюють те, що французи називають королівським двором. У ті часи всі країни Європи намагаються копіювати цей зразок, і Отакар, як і решта, не уникнув французького впливу, але Франція для нього — це щось далеке, і тому малозрозуміле. Коли Отакар думає про приклад для своїх лицарів, перед його очима постають тевтонці, адже він воював пліч-о-пліч із ними в Пруссії під час хрестового походу 1255 року. Не він хіба заснував на полі бою місто Кеніґсберг? Отакар цілковито орієнтується на Німеччину, бо йому здається, що в німецькому ладі втілено все найшляхетніше й найсучасніше. Тому, прагнучи процвітання для королівства, усупереч думці свого придворного радника, а понад те, усупереч думці свого канцлера, пробста Вишеградського капітулу, король вирішує вдатися до політики широкого сприяння німецькій імміграції в Богемію, виправдовуючи це потребою робочої сили для копалень. Ідеться про те, щоб заохотити сотні тисяч німецьких колоністів переселятися до його прекрасної країни. Сприяючи їм, надаючи землі й податкові пільги, Отакар сподівається водночас знайти серед них союзників, щоб послабити позиції місцевого вельможного панства, цих вічно жадібних і занадто небезпечних для нього Ризмбурків, Вітеків, Фалькенштейнів, до яких відчував тільки недовіру й презирство. Коли німецька аристократія зміцніє і набере ваги в Празі, Їглаві, Кутній Горі, а потім і в усій Богемії та Моравії, історія покаже, що стратегію було обрано цілком правильну, хоча Отакар не проживе стільки, щоб скористатися з неї.

Однак у довгостроковій перспективі ідея все ж виявилася дуже невдалою.

56

Одразу після аншлюсу Німеччина з розважливістю, якої раніше за нею не помічали, надсилає Чехословаччині численні заспокійливі офіційні повідомлення: мовляв, у чехів немає жодної причини боятися нападу, нехай навіть анексія Австрії й викликане цим побоювання, що їхню країну оточують, і можуть їх закономірно стурбувати.

Крім того, щоб уникнути непотрібного напруження, німецьким військам, що зайшли в Австрію, наказано в жодному разі не наближатися до чеського кордону ближче ніж на п’ятнадцять чи двадцять кілометрів.

Але в Судетах новина про аншлюс збурює неймовірний запал. Тепер тут тільки й мови, що про заповітну мрію: приєднатися до Райху. Раз по раз відбуваються демонстрації, зростає кількість провокацій. Усюди панують змовницькі настрої. Розповсюджуються пропагандистські листівки й брошури. Судетські німці, чиновники й службовці, починають систематично саботувати укази чехословацького уряду, спрямовані на стримування сепаратистської агітації. Бойкот чеської меншини в німецькомовних регіонах набирає безпрецедентного масштабу. Пізніше Бенеш у своїх спогадах напише, що був вражений тим містичним романтизмом, який зненацька охопив усіх богемських німців.

57

«Церковний собор у Констанці винний у тому, що закликав наших природних ворогів, усіх німців, які нас оточують, до несправедливої боротьби проти нас, хоча в них немає жодної на це причини, окрім як їхньої невситимої люті до нашої мови».

Гуситський маніфест, близько 1420 року

58

Протягом чехословацької кризи Франція і Англія сказали Гітлерові «ні» лише один-єдиний раз. Та й то Англія це «ні» ледве чутно прошепотіла…

19 травня 1938 року було помічено рух німецьких військ біля чехословацького кордону. 20 числа уряд Чехословаччини проголошує часткову мобілізацію своїх військ, цим самим цілком зрозуміло показуючи: якщо на країну нападуть, вона захищатиметься.

Франція, виявивши твердість, якої від неї ніхто вже й не очікував, реагує миттєво й заявляє, що виконає свої союзницькі зобов’язання, іншими словами, обіцяє надати Чехословаччині військову допомогу в разі німецької агресії.