Як не померти на самоті

Як пояснили поведінкові економісти Деніел Канеман та Амос Тверскі, під час оцінювання того, які почуття щось породжуватиме у майбутньому, ми зазвичай зосереджуємося на початковому імпульсі. Наприклад, вам може здаватися, що ті, хто виграє в лотерею, зрештою стають надзвичайно щасливими, але виявляється, що це неправда: як я вже згадувала в цій книзі, за рік після виграшу ті, хто виграв у лотерею, є приблизно такими самими щасливими (або нещасними), як і ті, хто не виграв.

Уявляючи переможця лотереї, ми зосереджуємося на цьому переході — від пересічного Джо до людини, що виграла величезну суму грошей. Так, це дуже значна зміна. Але насправді, розбагатівши, ви зрештою пристосовуєтеся до нових обставин і рано чи пізно з’ясовуєте, що гроші — не так уже й цікаво. Ви повертаєтеся до того, як почувалися до тієї значної події. (Таку динаміку спостерігають також і в складних ситуаціях: за результатами досліджень, параліч нижніх кінцівок впливає на довгострокове щастя людей менше, ніж можна було б очікувати.)

Утікачі припускаються такої самої помилки з коханням. Через правило переходу вони плутають момент, коли закохуються, зі станом кохання, і чекають, що всі стосунки будуть сповнені того початкового захоплення. Але люди до всього звикають. Стабільне почуття кохання менш яскраве, ніж його зародження. І це, до речі, либонь, непогано! Як би довкола виконували хоч якусь роботу, коли всі скидалися б на класичного мультиплікаційного персонажа Пепе Ле Пью, тобто були закохані по вуха та розмовляли ламаною французькою?

Утікачі вірять, що почуття початкової закоханості триватиме вічно. Коли ж відчувають перехід від його зародження до стабільності, то вважають це передвісником розриву стосунків. Знову й знову панікують, а тоді втікають, чекаючи на піднесення від нових взаємин.

  Що не так з утіканням?

Така поведінка спричиняє проблеми, і не лише в покинутого. Утікачі недооцінюють альтернативну вартість своєї поведінки, адже так зрештою й не відчувають, як воно — бути хорошим партнером у тривалих взаєминах.

Скажімо, ви сходите на сотню перших зустрічей. Виробите бездоганні навички поведінки на першому побаченні. Знайдете найкращий затишний винний бар. Відшліфуєте до досконалості розповідь про той випадок, коли заблукали у поході в Непалі. Але що відбувається на п’ятому та сьомому побаченнях? Або на двадцять п’ятому? На п’ятдесят п’ятому? Ви не знаєте, бо ніколи до нього не добираєтеся. І якщо ви три місяці зустрічатиметеся щоразу з новим партнером, а потім його кидатимете, то ніколи в цьому не потренуєтеся. Вам бракуватиме досвіду, щоби по-справжньому пізнати людину, бачити її обличчя освітленим свічками в торті до дня народження чи вкритим сльозами через хворобу батьків. І ви й далі плекатимете помилкові очікування того, як почуватиметесь у взаєминах із плином часу. Ви не дізнаєтесь, як те, що ви відчуваєте першого дня, відрізняється від почуттів дня тисячного.

  Що втікачам робити натомість?

Того дня я під час розмови телефоном попросила Майка заплющити очі.

— Уявіть, що ви на роздоріжжі, — сказала я. — Перед вами дві стежки. А тепер погляньте, як ідете першою з них. Ви розлучитеся зі своєю теперішньою дівчиною, знайдете іншу, розлучитесь із нею, і так далі. На цій стежці повно перших побачень і перших поцілунків. Ви нею йтимете та йтимете, стаючи старшим і старшим. На ній будуть ночі у Веґасі та вишукані ресторани, але не буде дружини та дітей.

На другій стежці на вас чекає дещо інше. Ви залишитеся відданим своїй дівчині. Зробите все можливе, щоб у вас із нею все склалося. Йдучи вперед, ви побачите святкові вечері з обома вашими родинами. Тепер подивіться ще далі. Ви побачите сварки і примирення із сексом, а потім весілля, романтичні поїздки, дитину, далі ви втиратимете з її лоба какавельки й падатимете від утоми, потім іще одну дитину і знову втирання лоба, потім випускний із коледжу, і так далі.

До того часу, як я закінчила цю вправу, Майк мовчав.

— Про що думаєте? — запитала я.

— Мені треба це обміркувати.

Промайнули два тижні. На нашому наступному сеансі Майк заговорив першим:

— Минулого разу я почувався так, ніби ви показали мені, що я на роздоріжжі між Майком-Татом і Сумним Майком. Сумний Майк далі зустрічається з жінками, розлучається з ними і повторює це все знову й знову. Він ніколи не дізнається, як це — бути у взаєминах, і не матиме дітей. Заплющивши очі, я розгледів, як він живе самотою в парубочому барлозі з відкидним ліжком.

— То як ви зрештою волієте вчинити?

— Я готовий прямувати іншим шляхом.