Як Україна втрачала Донбас

У 2014 році в Україні ніхто не використовував застарілий термін Меснера, але замість нього в обіг увійшов вираз «гібридна війна», який мало відрізнявся за змістом. Росія фактично вступила у війну з Україною, але офіційно не брала участі в ній. Замість регулярних частин російської армії до України на початковому етапі війни заходили парамілітарні загони козаків та російських націоналістів, які російська сторона безперешкодно пропускала через кордон. Кремль відправляв в Україну якийсь аналог приватних військових кампаній (ПВК). Російським законодавством такі формування передбачені не були, проте це не завадило існувати на території РФ різноманітним козачим загонам та іншим подібним організаціям. Деякі з них відкрито називали себе ПВК. Зокрема, можна згадати ПВК «Енот C. O.R. P.», яка мала свій сайт, де відкрито писала про свою участь у боях на сході України, але формально була зареєстрована лише як громадська організація.

Сам Ігор Стрєлков ніколи свій загін таким чином не називав, але де–факто його формування мало чим відрізнялося від широко відомої нині російської ПВК «Вагнер», яка існує також неофіційно. Різниця полягала лише у прізвищах кураторів цих формувань. Якщо шефство над «Вагнером» приписують російському олігархові Євгену Пригожину, то Стрєлков із Бородаєм не приховували свого зв’язку з іншим російським мільярдером — Костянтином Малофєєвим. Тривалий час про–кремлівські спікери пояснювали появу Бородая та Стрєлкова у Донецьку самодіяльністю Малофєєва, але повірити в цю версію могли хіба що дуже наївні люди. Росія надавала бойовикам широку підтримку, направляючи на Донбас зброю, техніку та боєприпаси, що було б неможливо, якби Стрєлков діяв усупереч волі російського уряду. Напевно, з’явилися б проблеми й у самого Костянтина Малофєєва, якби він своїми діями йшов наперекір планам Кремля.

Захоплення Слов’янська різко відрізнялося від усіх інших захоплень адміністративних будівель, які відбувалися на Донбасі до цього. Якщо раніше такі захоплення проходили неорганізовано і більше нагадували банальний погром, то у Слов’янську міську рада та відділ МВС захоплювали злагоджено і чітко. Озброєні люди з’явилися на всіх в’їздах до міста і швидко встановили свої блокпости. Міліція Слов’янська та прилеглих до нього великих міст Донецької області не чинила загарбникам жодного опору, хоча диверсантів було небагато — лише кілька десятків людей.

Увесь березень свою бездіяльність міліція пояснювала специфікою заворушень. Мовляв, до адміністративних будівель активісти вриваються натовпом, попереду йдуть беззбройні жінки і пенсіонери, до яких застосовувати силу після всіх подій на Майдані не є можливим. Однак у Слов’янську саботаж правоохоронців став очевидним, адже тепер адміністративні будівлі займали вже не «мирні активісти», а озброєні до зубів бойовики у військовій формі, яких ніхто не намагався зупинити. Автор цих рядків особисто приїхав до Слов’янська 12 квітня, незабаром після появи диверсантів у місті, і на власні очі бачив, як двоє бойовиків зупинили міліцейський «ПАЗік» на в’їзді до міста з боку Краматорська та наказали правоохоронцям розвертатися. Незважаючи на те, що в автобусі перебували співробітники МВС у повному екіпіруванні, вони виконали вказівку «зеленого чоловічка» без зайвих розмов.

Спроба співробітників українських спецслужб наступного дня потрапити до Слов’янська і розвідати обстановку натрапила на збройний опір. Диверсанти без жалю відкрили вогонь і вбили капітана СБУ Геннадія Біліченка. Кілька українських силовиків були поранені. Загибель Біліченка стала формальним приводом для початку антитерористичної операції проти бойовиків у Слов’янську.

Утім, бойові зіткнення почалися не одразу. Перший серйозний бій за участю українських військових на околицях Слов’янська стався тільки 2 травня. Військові були не здатними до швидких та рішучих дій. Армія після довгих років розвалу перебувала у жалюгідному стані і була не готовою воювати. Знекровлена корупцією держава не могла в короткі терміни відновити свою військову міць. У найвищих кабінетах панувала розгубленість. Українська влада боялася повномасштабного російського вторгнення, тому намагалася діяти обережно. Воєнні дії розгорілися тільки наприкінці травня.

«У міру того, як вони розуміли, що Росія не відреагує, обстріли ставали все сильнішими, дії бронетехніки та авіації — все більш масованими. На початку червня вони остаточно переконалися, що Росія прямо не втрутиться, і пустилися берега», — згадував Гіркін у своєму інтерв’ю.