Як Україна втрачала Донбас

У наступні кілька днів після захоплення Слов’янська хвиля захоплень адміністративних будівель та відділень міліції прокотилася по всій області. Незабаром прапори так званої ДНР та РФ майоріли вже над усіма міськими та районними радами. Всю Україну облетіли кадри з Горлівки, де співробітники міліції покірно вишикувалися у шеренгу і виконували команди чоловіка в камуфляжі, який називав себе «підполковником російської армії». Легкість, з якою міліціонери погодилися підкорятися людині, яка взялася невідомо звідки та навіть не показала їм ніяких документів, вражала. Було очевидно, що правоохоронці навіть не намагаються чинити опору й Українська держава на Донбасі так само легко здає позиції «зеленим чоловічкам», як у Криму.

Невдовзі з’ясувалося, що «підполковник російської армії», перед яким струнко стояли горлівські міліціонери, насправді є мешканцем Горлівки на ім’я Ігор Безлер. До війни Безлер працював у комунальному підприємстві і не відігравав у місті помітної ролі. Тому тих, хто пам’ятав Безлера з тих часів, вразили зміни, які з ним відбулися. В одну мить він перетворився з невиразного обивателя середніх років на нахабного та небезпечного бандита, чутки про жорстокість якого поповзли по всій області. Безлер справді був військовим. Пізніше з’ясувалося, що він, як і Гіркін, у лютому–березні 2014 року перебував у Криму, де допомагав росіянам анексувати півострів, після чого повернувся до Горлівки, де сколотив загін бойовиків і взяв місто під свій контроль.

Гіркін і Безлер уже були знайомі на момент своєї появи на Донбасі. Познайомилися вони якраз у Криму, про що пізніше розповідав сам Гіркін. «Народний мер» Слов’янська і глава місцевого «ополчення» В’ячеслав Пономарьов у своєму інтерв’ю також зізнавався, що у березні 2014 року їздив до Криму. І ці обставини вказують на те, що дії певних збройних груп на Донбасі весною 2014‑го координувалися з Росії, яка використовувала для кримської та донбаської кампаній одних і тих самих людей, однак при цьому не визнавала своєї участі у донбаських подіях.

В умовах повної бездіяльності влади та міліції протистояти сепаратистам намагалися тільки окремі відчайдушні громадяни, які хотіли збереження єдиної України. У Горлівці таким сміливцем виявився депутат місцевої ради Володимир Рибак. 17 квітня, коли над будівлею міської ради сепаратисти підняли прапор самопроголошеної ДНР, Рибак спробував зірвати його, щоб повернути на місце прапор України. Однак натовп прихильників Росії не дав йому цього зробити. Рибака схопили і посадили в машину кілька бойовиків Безлера, які відвезли депутата у захоплений диверсантами Слов’янськ. Більше живим Рибака вже ніхто не бачив. Через кілька днів його тіло зі слідами тортур було знайдено в річці на околиці Слов’янська. Разом із ним також знайшли тіло закатованого до смерті студента Юрія Поправка, який поїхав добровольцем воювати проти бойовиків, але одразу ж потрапив у полон і був страчений бойовиками Стрєлкова.

Жорстокість, з якою діяли російські диверсанти, не залишала сумнівів у тому, що їхньою метою була саме війна. Вчиняючи показові акти насильства, Ігор Гіркін не міг не усвідомлювати, яку реакцію викличуть його дії. За його плечима було кілька воєн і він не міг не знати, як саме вони зазвичай починаються.

Місцева влада Слов’янська, як і керівництво прилеглих до нього населених пунктів, без особливих коливань перейшла на службу до російського озброєного угруповання. Депутати і мери мали вибір — залишитися і працювати на сепаратистів або виїхати із захоплених міст, проте вибір на користь від’їзду зробили далеко не всі. Більшість депутатів міської ради Слов’янська вирішила співпрацювати з загарбниками. Крім комуністів, які приєдналися до угруповання Пономарьова і почали готувати в місті антиукраїнське повстання ще до появи Гіркіна, служити бойовикам погодилася і фракція Партії регіонів. 30 квітня депутати міськради від ПР на вимогу бойовиків слухняно відправили у відставку мера міста Нелю Штепу і призначили замість неї виконуючим обов’язки міського голови «народного мера» В’ячеслава Пономарьова. Серед тих, хто голосував тоді за це призначення, був майбутній мер Слов’янська Вадим Лях, який на той момент був депутатом міської ради. Після зачистки міста від збройних формувань Лях не мав жодних проблем із законом, на відміну від Нелі Штепи, проти якої порушено кримінальну справу і яка провела у СІЗО кілька років за звинуваченням у співпраці з терористами.

Відбиваючи атаки українських військових, бойовики почали готуватися до проведення «референдуму», який призначив на 11 травня «тимчасовий уряд ДНР» із захопленої ОДА. І якщо спочатку ніхто не вірив у те, що в сепаратистів вистачить сил, щоб провести цей перфоманс, то після захоплення більшої частини області збройними угрупованнями стало ясно, що вони поступово наближаються до поставленої мети. Україна не могла стати цьому на заваді. Повернути контроль над регіоном можна було тільки воєнним шляхом, але можливостей у виснаженої держави на це не вистачало.