Як Україна втрачала Донбас

«23 лютого у мене відбулася розмова з заступником начальника МВС Беляніним. Досягнувши в результаті бесіди принципової згоди щодо забезпечення правопорядку в місті, ми почали спільну роботу. Я виділяв наших хлопців на посилення блокпостів ДАІ, за домовленістю деякі райони міста ми взяли під свій повний контроль», — розповідав він.

Також, за словами Пономарьова, йому вдалося домовитися зі співробітниками ДАІ, щоб вони без перешкод пропустили у Слов’янськ колону з бойовиками Ігоря Гіркіна (Стрєлкова):

«11 квітня по скайпу у мене відбулася розмова з Катериною Губарєвою, вона сказала, що до мене у Слов’янськ іде група допомоги. Довірені люди, з якими я був на зв’язку, подзвонили, і ми домовилися про час та місце зустрічі. Оскільки у мене були хороші особисті відносини з працівниками ДАІ по трасі Ростов–Харків, я дав команду транспорт, що йде до мене у Слов’янськ, не зупиняти і не оглядати. У Дебальцевому зустрів автомобілі. Так я познайомився з командиром групи Стрєлковим Ігорем Івановичем».

Ще однією причиною, з якої Гіркін обрав саме Слов’янськ, було вдале географічне положення міста. Воно розташовувалося на перехресті важливих трас і було чимось на зразок «північних воріт» Донбасу. Після захоплення Слов’янська весь регіон опинився у Стрєлкова в тилу. Крім того, за містом починалися агломерації, у яких можна було сховатися в разі наступу українських військових.

У книзі Павла Губарєва «Факел Новоросії» описано момент вторгнення групи Гіркіна на територію України. Озброєні бойовики без проблем проїхали з Криму через територію Ростовської області і спокійно перейшли державний кордон, із чого можна зробити висновок, що російська сторона надала диверсантам «зелений коридор». З українського боку кордон тоді охоронявся абияк, і російським бойовикам ніхто не завадив.

Задум Гіркіна полягав у тому, щоб розпалити конфлікт і розпочати бойові дії, на які місцеві парамілітарні формування не наважувалися. А потім зібрати воєдино й очолити розрізнені загони. На момент вторгнення російського диверсійного загону ситуація в регіоні вже була вибухонебезпечною, але при цьому не було нікого, хто був би готовим запалити вирішальний сірник. Тому вогонь війни на Донбас довелося імпортувати з Росії. І відставний співробітник ФСБ Ігор Гіркін став тим Прометеєм, який погодився його принести.

Цей план не був винаходом Стрєлкова. Ще у середині 1960‑х російський білоемігрант Євгеній Меснер, який утік із Росії після перемоги «червоних», вигадав термін «мятежевойна», що означав такий собі гібрид війни та заколоту, або скоріше війну, замасковану під заколот. Меснер присвятив «мятежевойне» кілька статей і книг, в яких детально розбирав, як ведуться такі війни і чому вони можуть бути більш ефективними, ніж традиційні.

«Виникла нова форма збройних конфліктів, яку назвемо «мятежевойной», в якій воїнами є не тільки війська і не стільки війська, скільки народні рухи, — писав Меснер. — Воювання повстанцями, диверсантами, терористами, саботажниками, пропагандистами матиме в майбутньому величезні розміри».