Як Україна втрачала Донбас

Насправді повного контролю над так званою ДНР Ахметов ніколи не мав, оскільки навесні 2014 року ця організація ще не була єдиною структурою з чіткою ієрархією. У кожному місті заправляли свої отамани, які майже не координували одне з одним своїх дій. Можна стверджувати, що Ахметов не мав впливу на угруповання Стрелкова, яке у квітні 2014 року взяло під контроль північ Донецької області. Не підкорялося олігархові і формування Ігоря Безлера у Горлівці. Зате сформований після незаконного референдуму 11 травня «уряд ДНР» майже цілком складався з людей, які раніше працювали на міську владу і були пов’язані з регіоначами. Ще більш очевидним був зв’язок Ахметова з лідерами сепаратистів у Маріуполі, де «ДНР» очолювали брати Денис та Дмитро Кузьменки.

Брати Кузьменки мали кримінальне минуле, але при цьому не приховували своїх зв’язків із правоохоронцями та представниками місцевої влади. Довоєнні фотографії, на яких вони стоять поруч із мером Єнакієва Валерієм Олійником та високопоставленим маріупольським міліціонером Михайлом Узуном, і сьогодні можна легко знайти в інтернеті. До зачистки Маріуполя від незаконних збройних формувань брати Кузьменки прекрасно знаходили спільну мову з мером міста Юрієм Хотлубеєм, міліцейським керівництвом та директорами ахметівських металургійних комбінатів, зустрічалися з ними за одним столом і підписували меморандум про спільні дії.

Розповідав про співпрацю Ріната Ахметова з проросійськими активістами і Павло Губарєв. У своєму інтерв’ю, яке він дав «Российской газете» 12 травня 2014 року, після того, як був звільнений по обміну, Губарєв говорив:

«У цих умовах почали з’являтися лідери так званого «народного ополчення» в усіх містах. І партія влади, наші східні олігархи, вдалися до зручних для них засобів підкупу. Про загрози, напевно, вже не йшлося, радше підкуп та інтриги — так почали працювати з активістами «Народного ополчення». Виявилося, що дві третини з активістів уже були на утриманні олігарха Ахметова. Дуже невелика група осіб зберігала вірність ідеї, але при цьому все одно брала гроші. Гроші брали всі!».

Очевидно, в плани донецьких кланів не входило відокремлення Донбасу від України. Все вказує на те, що й Ахметов, і Бобков, й інші політики, які загравали з угрупованнями сепаратистів, хотіли просто використати збройні формування для посилення своїх позицій у переговорах із новою владою. Регіонали мріяли виторгувати для себе максимальну автономію та закріпити за Донбасом статус «держави в державі», якою він фактично і був з початку 90‑х. Але ці плани було зруйновано 12 квітня 2014 року, коли на Донеччині з’явилася нова сила, на яку донецькі олігархи вже не мали ніякого впливу.

У цей день рано–вранці місто Слов’янськ, розташоване на півночі Донецької області, захопило невелике угруповання російських диверсантів на чолі з колишнім співробітником ФСБ Ігорем Гіркіним, який називав себе Ігорем Стрєлковим.

СПУСКОВИЙ ГАЧОК ВІЙНИ

У середині березня на дорогах Донбасу почали з’являтися перші повільні та похмурі колони військової техніки. Українська армія стягувала сили до східних кордонів перед загрозою військового вторгнення з Росії. Вид застарілих, іржавих танків і тягачів, зроблених ще за часів СРСР, наводив на сумні думки про стан збройних сил та їхню здатність вести бойові дії. Держава була виснажена корупцією та неефективним управлінням, і стан армії відповідав загальному стану економіки України.

Поява української військової техніки викликала злість у прихильників Росії. У Луганську та Донецьку багато хто все ще сподівався, що Путін анексує Донбас за кримським сценарієм, і Україна не чинитиме йому опору. Але прибуття військових плутало всі карти. Україна готувалася обороняти свою територію, і для сепаратистів це було, безумовно, поганою новиною. їхні лідери закликали населення блокувати рух військових колон. На дорогах Донбасу почали з’являтися блокпости. Мобільні групи сепаратистів чергували на залізничних станціях, щоб простежити за рухом потягів з українською технікою. Лідери проросійських угруповань стверджували, що Україна збирається застосовувати армію «проти народу», хоча події у Криму вичерпно пояснювали, для чого знадобилося направляти військових на схід.