Як Україна втрачала Донбас

Реальною владою в містах Донбасу стали військові комендатури бойовиків. Деморалізована міліція здалася без бою, виконувала накази бойовиків та патрулювала вулиці спільно з представниками «ополчення». Співробітники СБУ дотримувалися дружнього нейтралітету. Депутатам і чиновникам залишилося виконувати тільки декоративну функцію та готувати виборчі дільниці до «волевиявлення народу», яке мало стати кульмінацією «русской весны».

КРАСНОМОВНА СОЦІОЛОГІЯ

У квітні 2014 року, коли події вже перейшли до гарячої фази, Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) провів дослідження громадської думки у східних регіонах України. Результати дослідження свідчили про хаос у головах громадян та велике зростання рівня антиукраїнських настроїв, але прибічники України на Донбасі були у більшості. Ситуація була об’єктивно складною, але далеко не безнадійною.

Згідно з даними опитування КМІСу, близько 70% жителів Донбасу вважали уряд Арсенія Яценюка та в. о. президента Олександра Турчинова нелегітимними, при цьому 60% вважали нелегітимним і Віктора Януковича. 65% вважали Майдан збройним переворотом, що його організувала опозиція за підтримки Заходу, 45% вважали, що Янукович мав розігнати Майдан силою, але 35% виступали проти такого сценарію.

43% вважали, що в убивствах на Майдані винен Янукович особисто та Партія регіонів загалом, 48% звинувачували опозицію. При цьому 55% вважали, що міліція не мала права застосовувати зброю проти мітингарів. Парадокс: 60% жителів Луганської та Донецької областей вважали «Правий сектор» «міфом» та «маргінальною організацією, що не має реальної ваги та яка повинна бути роззброєна», проте приблизно стільки ж людей вважали, що ПС впливає на владу. Ці тези очевидно суперечили одна одній, і пояснити цей безлад у головах можна було лише впливом пропаганди.

Більше того, у регіоні не було агресивних антиукраїнських настроїв. Захоплення адміністративних будівель безумовно підтримували тільки 10–15% опитаних, ще стільки ж ставилися до цього процесу лояльно. А ось 72% мешканців Донецької області та 59% Луганської до захоплень ставилися негативно. Майже половина вважали, що захоплення адмінбудівель не можна виправдати нічим, а приблизно третина виправдовували ці дії лише тим, що так раніше вчиняли люди в інших українських регіонах, чверть вважали цей метод останнім способом «докричатися до центральної влади».

Чого боялися люди?

Більше всього опитані громадяни боялися краху української економіки (43%), на другому місці було розірвання економічних зв’язків із Росією (36%), на третьому — високий рівень бандитизму (50% у Донецькій області, 30% — у Луганській). Далі — ризики невиплати зарплат та пенсій, націоналізм та радикалізм, загроза громадянської війни (всі пункти — приблизно по 27–29%, останній у Донецькій області — понад 40%). Варто зазначити, що членство в НАТО, відключення російських телеканалів, єдина державна мова та потенційний візовий режим із РФ не дуже турбували населення — опитування свідчило про 7–10% громадян, які вносили ці пункти у перелік своїх тривог.

Чого чекали від нової влади?

Рейтинг очікувань був доволі типовим — підтримка промислових підприємств (35–40%), роззброєння незаконних збройних формувань (приблизно 35–45%), відновлення відносин із РФ (майже 30%), збалансована культурна політика (приблизно 25–35%), відмова від націоналістичної та радикальної риторики. При цьому федералізацію як засіб збереження єдності держави розглядали трохи більше 20% (42% вважали цей спосіб організації функціонування держави оптимальним), ще 20% прагнули «публічного діалогу Києва з Південним Сходом».

Соціологи ставили і пряме питання про відокремлення східних регіонів від України та приєднання до Росії. Цю ідею впевнено та з сумнівами підтримували 30% людей, тоді як більшість — понад 50% — хотіли і далі жити в Україні. Виходити на вулиці заради приєднання до Росії був готовий майже кожен четвертий, введення російських військ підтримали б приблизно 10%. Уже тоді у стані війни з РФ себе почувала приблизно третина людей, а більше 55% вважали, що ніякої війни немає, і приблизно стільки ж очікували саме «громадянської війни».

Хапатися за зброю ніхто не поспішав. 55% були готові на це заради самозахисту та захисту своїх близьких, майже 30% не були готові воювати за жодних обставин. Лише 6% були готові особисто воювати з «хунтою». Військової допомоги від Росії очікували менше 20% місцевих мешканців, майже 55% виступали проти такої допомоги.