Історик

— І те, й інше, — сказав я. — Нам би дуже хотілося подивитися на неї, а також поставити вам кілька питань з вашої спеціальності, — я зупинився, добираючи слова. — Ми з міс Россі дуже цікавимось історією вашої країни у добу середньовіччя, хоча я знаю дуже мало про неї, ніж мав би, ми працюємо над… м-м… — я почав запинатися, оскільки, незважаючи на лекцію Хелен у літаку, я практично нічого не знав про Болгарію або знав так мало, що міг би здатися смішним перед цією ерудованою людиною — хоронителем історії їхньої країни. До того ж те, що ми хотіли обговорювати, було дуже особистим і до жаху неймовірним, і це була не та тема, яку я хотів обговорювати в присутності Ранова, що презирливо посміхався.

— Отже, вас цікавить середньовічна Болгарія? — повторив Стойчев, подивившись на Ранова.

— Так, — сказала Хелен (вона мене рятувала!), — нас цікавлять монастирі середньовічної Болгарії. Ми вивчали цю тему, але хотілося б дізнатися більше — для статті, яку хочемо написати. А особливо нам цікаве життя монастирів Болгарії в пізньому середньовіччі, зокрема, деякі шляхи, якими прочани подорожували Болгарією, а також ті, якими вирушали з Болгарії в інші країни.

Стойчев пожвавився, киваючи головою з явним схваленням, його тонкі вуха спалахнули в сонячному світлі.

— Це дуже гарна тема! — вигукнув він і подивився кудись повз нас, мені здалося, що він вдивляється в минуле, ніби воно відокремлене стіною часу, мовби він бачив краще, ніж будь-хто у світі, той період, про який ми щойно сказали. — Ви пишете про щось конкретне? У мене є дуже багато рукописів, які можуть бути вам корисні, я був би щасливий дозволити вам глянути на них, якщо бажаєте.

Ранов ворухнувся у кріслі, і я ще раз відчув, що мені не подобається його присутність. Але нарешті майже всю свою увагу він зосередив на симпатичному профілі Ірини, яка сиділа в іншому кінці кімнати.

— Бачте, — сказав я. — Нам би хотілося побільше довідатися про п’ятнадцяте сторіччя, про кінець п’ятнадцятого сторіччя. Міс Россі провела досить велику роботу про цей період історії своєї рідної країни — це…

— Румунія, — вставила Хелен, — хоч я виросла й здобула освіту в Угорщині.

— О, то ви наші сусіди, — містер Стойчев обернувся до Хелен й обдарував її однією із найніжніших своїх посмішок. — Ви з Будапештського університету?

— Так, — сказала Хелен.

— Мабуть, ви знаєте мого друга, професора Шандора?

— О, так. Він декан історичного факультету. Ми з ним майже друзі.

— Дуже добре, дуже добре, — повторював професор Стойчев. — Будь ласка, передайте йому мої найкращі побажання, як тільки вам випаде нагода.

— Обов’язково, — Хелен посміхнулася йому.

— Хто ж іще? Не думаю, що ті, кого я знаю, усе ще працюють там. А от у вас дуже цікаве ім’я, професоре. Я знаю це ім’я. У Сполучених Штатах, — він знову обернувся до мене, а потім подивився на Хелен, і я з тривогою помітив, що Ранов, прищулившись, дивиться на неї, — є відомий історик Россі. Може, він вам родич?

Я здивувався, коли помітив, що Хелен почервоніла. Я вважав, що вона була не готова обговорювати публічно це питання або сумнівалася в тому, чи варто їй визнавати це, а може, вона помітила, що Ранов уважно прислухується до розмови.

— Так, — сказала вона коротко. — Він мій батько. Бартоломео Россі.

Я думав, що в Стойчева виникне природне запитання, чому дочка американського історика називає себе румункою і виросла в Угорщині. Але якщо в нього й були такі питання, він тримав їх при собі.

— Так, так, відоме ім’я. Він написав дуже багато чудових книг — і на такі теми! — Стойчев ударив себе в чоло. — Коли я прочитав деякі з його ранніх статей, я подумав, що з нього вийде гарний спеціаліст з історії Балкан, але, як я розумію, він залишив цю тему і перейшов до інших.

Мені приємно було переконатися, що Стойчев знав праці Россі й добре відгукувався про них: можливо, знайомство з ним було своєрідною рекомендацією і навіть дозволило завоювати певну симпатію.

— Так, так воно і є, — сказав я. — До речі, професор Россі не тільки батько Хелен, він також мій куратор, я працюю під його керівництвом над своєю дисертацією.

— Як вам пощастило! — Стойчев склав перекручені венами руки перед собою. — Про що ж ваша дисертація?

— Ну, — почав я, і цього разу настав мій час червоніти (я сподівався, що Ранов не дуже придивляється до кольорів обличчя). — Вона про голландських купців сімнадцятого сторіччя.

— Дуже цікаво, — сказав Стойчев. — Це дуже захоплива тема. Що ж тоді привело вас у Болгарію?