Історик

Готель у Ле Бен був теж таким самим, яким я його запам’ятала: чотири поверхи, чавунні ґрати на вікнах та ящики із трояндами. Я відчувала сум за батьком, подих перехоплювало від думки, що, можливо, незабаром я побачу його, може, за кілька хвилин. Я завела Барлі всередину, штовхнувши важкі двері, поставила сумку навпроти стійки з мармуровим верхом. Стійка здавалася мені настільки високою й витонченою, що мені знову стало соромно, але я змусила себе звернутися до випещеного літнього чоловіка за стійкою з питанням, чи не тут зупинився мій батько. Я не пам’ятала цього чоловіка з нашого першого візиту, але він був терплячим і за хвилину сказав мені, що справді пан іноземець із таким ім’ям зупинився тут, але «1е сіє» (його ключа) не було на місці, отже, він вийшов. Він показав нам порожній гачок. Моє серце підскочило, а потім ще раз, коли я побачила, як двері за стійкою відчинив знайомий чоловік. Це був метрдотель з того маленького ресторану — спокійний, елегантний — він кудись поспішав. Старий зупинив його питанням, і він повернувся до мене: він сказав, що молода леді вже була тут, і як я виросла, як подорослішала й покращала. А її друг?

— Двоюрідний брат, — сказав Барлі.

Але пан не згадував, що чекає на дочку й племінника — який сюрприз! Ми всі маємо повечеряти в них сьогодні. Я запитала, чи хто-небудь знає, куди пішов мій батько, але ніхто не знав. Він пішов рано, додав старий, можливо, на ранкову прогулянку. Метрдотель сказав, що готель був заповнений, але він спробує щось знайти для нас. Мій батько взяв номер із прекрасним видом із маленької вітальні. Він, метрдотель, дасть нам другий ключ і приготує каву. Батько, мабуть, невдовзі повернеться. Ми з радістю погодились на всі його пропозиції. Скрипучий ліфт піднімав нас нагору так повільно, що, здавалося, сам метрдотель тягне його за ланцюг у шахті.

Коли ми відімкнули двері, то опинилися у просторій і затишній кімнаті мого батька. Я б насолодилася кожним її куточком, якби не відчувала, що вже втретє за тиждень вламуюся в його святилище. Це почуття посилилось, коли я побачила знайомий портфель батька, одяг, розкиданий по кімнаті, шкіряну сумку з приладдям для гоління й гарні черевики. Я бачила ці предмети лише кілька днів тому, в його кімнаті в будинку майстра Джеймса в Оксфорді, і була вкрай здивована.

Але цей подив став іншим. Річ у тім, що мій батько був людиною дуже організованою й акуратною, кімната або кабінет, які він займав навть на найкоротший час, були прикладом акуратності й пристойності. Він був не схожий на всіх холостяків, удівців, розлучених, котрих я зустрічала. Батько ніколи не доходив до такого стану, у якому самотні чоловіки купами громадять на столах і на полицях уміст кишень або тримають одяг на спинках стільців. Ніколи раніше я не бачила речі батька в такому безладді. Його наполовину впакована валіза лежала на ліжку. Він явно рився у ній, витяг одну або дві речі, залишивши шкарпетки й майки на підлозі. Його легкий парусиновий піджак лежав поруч. Напевне, він міняв одяг, страшенно поспішаючи, й тому залишив свій костюм біля валізи. Раптом я зрозуміла, що це міг зробити не мій батько, що кімнату обшукали, поки його не було. Але неохайно скинутий костюм, що сповзав, мов змія, на підлогу, змусив мене думати інакше. Його черевиків не було, як звичайно, у валізі, а кедрові колодки для взуття, які вставлялися в них, розкидані бозна-як. Батько напевно поспішав, як ніколи в своєму житті.

Розділ 57

Коли Стойчев сказав нам, що в нього є один із листів брата Кирила, ми з Хелен здивовано перезирнулись.

— Що ви маєте на увазі? — запитала вона нарешті.

Стойчев постукав пальцями по копії Тургута.

— 1924 року мій друг, Атанас Ангелов, дав мені один манускрипт. У ньому описується, я певен, друга частина тієї самої подорожі. Я не знав, що існували інші листи. Річ у тому, що мій друг раптово помер, відразу після того як віддав мені ці документи, бідолаха. Почекайте.

Він підвівся, похитнувшись, і ми з Хелен підскочили, щоб підтримати його. Але він випростався без допомоги і пішов у маленьку кімнатку, показуючи жестом, щоб ми йшли за ним і не спіткнулися об книги, що лежали на підлозі. Він оглянув полиці й потягнувся до коробки, яку я допоміг йому спустити вниз. Із неї він витяг папку, перев’язану потертою стрічкою, переніс її на стіл і відкрив, а ми стали жадібно вдивлятися всередину. Він витяг звідти документ, такий старезний, що я здригнувся, коли побачив, як він тримає його. Хвилину він стояв і дивився на нього, наче паралізований, а потім зітхнув.

— Оце оригінал, як ви бачите. Підпис…

Ми нахилились над рукописом, мурашки поповзли по моїх руках і шиї. Я зміг прочитати акуратно виписане кирилицею ім’я «Кирил» і рік — 6985. Я подивився на Хелен, яка прикусила губу. Написане вицвілим чорнилом ім’я цього ченця було до жаху реальним. Колись він насправді жив, як ми зараз, і теплою, живою рукою написав це пером на пергаменті.

Стойчев, видно, відчув те саме, що й ми, хоча такі манускрипти він міг бачити щодня.