Історик

— Будь ласка, любі гості, будьте як удома, — Стойчев рукою поважно запросив до столу, ніби це був бенкет імператора Константинополя. Ірина розлила в склянки бренді — лише сам його запах міг би вбити маленьку тваринку; професор підняв тост, широко й щиро посміхнувся, оголивши свої жовті зуби: — 3 ученими я завжди п’ю за дружбу.

Ми одностайно підтримали тост, крім Ранова, який іронічно підняв склянку й подивився на нас:

— Нехай ваша наука дає користь партії й народові, — сказав він, трохи вклонившись мені.

Це майже відібрало в мене апетит: це сказано взагалі чи він хотів обернути на користь партії щось конкретне, відоме нам? Проте я відповів на уклін і випив ракію. Я зрозумів, що не інакше як швидко це пити не можна, і незабаром на зміну пожежі в моєму горлі прийшло приємне тепло. Трохи цього напою, подумав я, і мені вже сподобається Ранов.

— Я радий можливості поговорити з кожним, хто цікавиться нашою середньовічною історією, — звернувся до мене Стойчев. — Можливо, вам і міс Россі буде цікаво відвідати свято на честь двох наших середньовічних героїв. Завтра день Кирила й Мефодія, творців слов’янської абетки. Ви називаєте по-англійському наші букви «сайрилік» — кирилична мова, чи не так? Ми називаємо «кирилиця», на честь ченця, що винайшов її.

На якусь мить я заплутався, згадавши брата Кирила, але коли Стойчев продовжив, я зрозумів, що він хотів сказати, й оцінив його винахідливість.

— Я буду дуже зайнятий сьогодні ввечері, — сказав він, — але якщо ви погодитесь приїхати завтра, деякі з моїх колишніх студентів зберуться тут, щоб відзначити цей день, і тоді я більше зможу розповісти вам про Кирила.

— Ви дуже добрі, — сказала Хелен. — Ми не хочемо зловживати вашим часом — це буде честь для нас. Ми можемо це влаштувати, товаришу Ранов? «Товариш», здавалося, спрацював: Ранов за другою склянкою ракії видав щось схоже на посмішку.

— Звичайно, — відгукнувся він, — якщо це допоможе вашому дослідженню, я буду радий сприяти цьому.

— Дуже добре, — промовив Стойчев. — Ми зберемося тут приблизно о пів на другу, Ірина приготує що-небудь смачне на обід. Це буде дуже приємна зустріч, буде багато вчених, чиї праці зацікавлять вас.

Ми подякували йому й погодилися на умовляння Ірини поїсти, хоча я помітив, що Хелен теж, як і я, уникала повторної ракії. Коли ми поїли, Хелен підвелась, і я наслідував її приклад.

— Ми більше не будемо стомлювати вас, професоре, — сказала вона, подаючи йому руку.

— Завжди радий вам, люба, — Стойчев ніжно потис її руку, але мені здалося, що він справді стомився. — Я чекатиму нашої зустрічі завтра.

Ірина провела нас до воріт через зелений сад і город.

— До завтра, — вона посміхнулася нам і щось додала болгарською Ранову, через що він поправив волосся, перш ніж надіти капелюх.

— Дуже мила дівчина, — додав він самовдоволено, коли ми йшли до його машини, а Хелен закотила очі за його спиною.

Тільки ввечері нам випало кілька хвилин побути наодинці. Ранов пішов після нескінченного обіду в готелі. Ми з Хелен піднялись нагору — ліфт знову не працював — і постояли трохи біля моєї кімнати, смакуючи солодку мить серед наших незвичайних справ. Щойно ми вирішили, що Ранов пішов, ми спустилися вниз, пройшли на сусідню вулицю до кафе й сіли там за столик під деревом.

— Хтось стежить за нами тут, — тихо сказала Хелен, коли ми сіли.

Я обережно поклав свій портфель на коліна: тепер я навіть перестав ставити його під столик. Хелен посміхнулася:

— Принаймні, тут нас не прослуховують, як у моїй чи твоїй кімнаті, — вона подивилася на зелені гілки над нами. — Липа… — задумливо сказала вона. — За кілька місяців вона зацвіте. Удома люди заварюють липовий чай, тут, може, теж. Коли сідаєш за такий стіл, спочатку треба очистити його від квітів і пилку. Вони пахнуть медом, дуже солодким і свіжим. — Вона зробила швидкий рух, наче змахуючи тисячі дрібних світло-зелених квітів.

Тоді я взяв її за руку і повернув її, щоб побачити тонкі лінії долоні. Я сподівався, вони говорять, що в неї буде довге щасливе життя, яке вона розділить зі мною.

— Що ти думаєш про лист Стойчева?

— Це може бути для нас удачею, — задумливо відповіла вона. — Спочатку я вирішила, що це чергова історична загадка, таємниця, і не знала, як вона може допомогти нам. Але коли Стойчев здогадався, що наш лист небезпечний, я відчула надію, ніби він знає щось важливе.

— Я теж сподіваюся, — зізнався я. — Але, може, він мав на увазі, що цей матеріал є політично небезпечним, як і більшість питань його роботи, тому що він стосується історії церкви?

— Я знаю, — зітхнула Хелен. — Можливо, він лише це й хотів сказати.

— І саме тому він не схотів обговорювати лист у присутності Ранова.

— Так. Нам треба почекати до завтра, аби довідатися, що він мав на увазі. — Вона переплела свої пальці з моїми. — Кожен день очікування для тебе нестерпний, так?

Я повільно кивнув.

— Якби ти знала Россі… — тут я замовк.

Хелен пильно подивилася на мене й повільно поправила локон волосся, що вибився з-під шпильки. Цей жест був таким сумним, що її слова здалися особливо вагомими:

— Я потроху пізнаю його через тебе.