Історик

Тієї миті офіціантка у білій блузці підійшла до нас і запитала щось. Хелен обернулася до мене.

— Що будемо пити? — спитала вона, а офіціантка запитливо дивилася на нас — істот, які говорили іноземною мовою.

— Ти знаєш, як замовити? — пожартував я.

— Чаї, — сказала вона, показуючи на нас обох, — будь ласка, чай. Молія.

— Ти швидко вчишся, — зауважив я, коли офіціантка зникла всередині.

Вона знизала плечима.

— Я вивчала російську, а болгарська дуже схожа на неї.

Коли офіціантка принесла нам чай, Хелен зосереджено помішала його.

— Таке полегшення — позбутися Ранова, не хочу й думати, що доведеться його побачити завтра знову. Я не уявляю, як ми можемо серйозно продовжувати наші пошуки, коли він завжди в нас за спиною.

— Якби я знав, у чому він нас підозрює, мені було б легше, — зізнався я. — Дивно те, що він нагадує мені когось, кого я зустрічав раніше, але в мене, здається, амнезія щодо цього. — Я подивився на серйозне, миле обличчя Хелен, і тієї миті зрозумів, що мій мозок схопився за щось і вирішує загадку, котра ніяк не стосувалася можливого близнюка Ранова. Це було пов’язано з обличчям Хелен у сутінках, із чашкою, яку я підніс до рота, з якимось словом, що раптом запало в голову. Ця думка і раніше виринала, але тепер ніби увірвалася в мою свідомість.

— Амнезія… — повторив я. — Хелен… Хелен, амнезія.

— Що? — вона насупилася, нічого не розуміючи.

— Листи Россі! — майже прокричав я. Я відкрив мій портфель так швидко, що розлив чай на столі. — Його лист, його поїздка в Грецію!

Кілька хвилин пішло на те, щоб знайти цей лист серед паперів і щоб відшукати потрібний абзац, а потім прочитати його вголос Хелен, яка від шоку широко розкрила свої чорні очі.

— Ти пам’ятаєш лист про його повернення в Грецію, на острів Крит, після того як у Стамбулі в нього забрали карту, коли удача зрадила його й усе пішло шкереберть? — я розкрив перед нею аркуш. — Послухай це: «Старі в тавернах Криту, здавалося, найбільше хотіли розповісти мені свої двісті десять вампірських історій замість того, щоб відповісти на питання, де можна взяти схожі залишки гончарних виробів або як їхні діди знайшли давні кораблі і пірнали на глибину по скарб. Одного разу ввечері якийсь незнайомець умовив мене покуштувати місцевого напою під вигадливою назвою «амнезія», після чого я наступного дня почувався хворим».

— О Боже… — прошепотіла Хелен.

— «Я дозволив незнайомцеві почастувати мене місцевим напоєм під назвою «амнезія»», — перефразував я, понизивши голос — Як ти гадаєш, хто був цей незнайомець? Ось чому Россі забув про…

— Він забув… — Хелен, здавалося, загіпнотизувало це слово. — Він забув Румунію…

— … Що він узагалі там був. У своїх листах до Хеджеса він писав, що збирається повернутися в Грецію з Румунії, щоб дістати гроші й узяти участь в археологічних розкопках…

— І він забув мою матір, — майже беззвучно закінчила Хелен.

— Забув, — повторив я, раптом згадавши матір Хелен, яка стоїть біля дверей, проводжаючи нас. — Він і не думав кидати її. Він раптом забув усе. Ось чому він говорив мені, що не завжди добре пам’ятав свої пошуки.

Обличчя Хелен пополотніло, щелепи стиснулись, погляд став суворим, а в очах з’явилися сльози.

— Я ненавиджу його, — тихо сказала Хелен, і я знав, що говорила вона не про свого батька.

Розділ 58

Наступного ранку ми під’їхали до воріт оселі Стойчева рівно о першій тридцять. Хелен стисла мою руку, не звертаючи уваги на Ранова, але навіть він був у гарному настрої: супився менше ніж зазвичай і вбрався у коричневий, а не чорний костюм. Крізь ворота до нас долітали розмови, сміх, запах диму й смаженого м’яса. Якби я міг повністю викинути з голови думки про Россі, то теж був би щасливий. Я відчував, що саме сьогодні щось трапиться, і це допоможе мені знайти його. Я вирішив відзначити свято Кирила й Мефодія від щирого серця.

У саду кілька чоловіків і жінок зібралися в альтанці. У центрі гостей була Ірина: вона накладала їжу в тарілки й наповнювала по вінця склянки тією міцною бурштиновою рідиною. Побачивши нас, вона поспішила назустріч із розкритими обіймами, наче ми були старими друзями. Ірина потисла мені й Ранову руки, а Хелен поцілувала в щоку.

— Я дуже рада, що ви прийшли, дякую! — вигукнула вона. — Мій дядько не спав і не їв після того, як ви пішли вчора. Сподіваюся, ви умовите його сьогодні поїсти. — Її миле обличчя випромінювало радість.

— Будь ласка, не турбуйтеся, — сказала Хелен. — Ми спробуємо переконати його.

Стойчев сидів, оточений гостями, під яблунею. Хтось поставив туди колом дерев’яні крісла, і він сидів на найбільшому, а поруч із ним — ті, хто був молодший.