Історик

— Це довга історія, — сказав я. — Ми з міс Россі зацікавилися зв’язком між Болгарією й православною громадою в Стамбулі за тих часів, як оттомани завоювали місто. Хоч це і відхилення від теми моєї дисертації, ми написали кілька статей з цього питання. До речі, я нещодавно виступав із доповіддю в Будапештському університеті про історію Румунії під гнобленням турків. — Я відразу схаменувся: це була помилка, можливо, Ранов не знав, що ми були і в Будапешті, і у Стамбулі. Але Хелен залишалася спокійною, і я закінчив фразою: — Ми б дуже хотіли закінчити дослідження про Болгарію і сподіваємось, що ви можете нам допомогти.

— Звичайно, — терпляче сказав Стойчев. — Якщо ви можете сказати мені точніше, що саме цікавить вас у середньовічних монастирях і маршрутах прочан, а також в історії п’ятнадцятого сторіччя взагалі Це приголомшливе століття в історії Болгарії. Ви знаєте, що після 1393 року більша частина країни опинилася під оттоманським ярмом, хоча деякі області Болгарії залишалися вільними до середини п’ятнадцятого сторіччя. Відтоді наша культура зберігалася здебільшого в монастирях. Я радий, що ви цікавитеся монастирями, тому що вони є одним із найбагатших джерел спадщини Болгарії.

Він замовк і розчепив руки, наче хотів довідатись, наскільки ми знайомі із цим предметом.

— Так, — сказав я.

Я нічого не міг вдіяти, доведеться говорити про частину нашого дослідження в присутності Ранова. Зрештою, якщо я попрошу його піти, в нього відразу виникнуть сумніви щодо мети нашого перебування тут. Залишалося тільки формулювати питання по-науковому, щоб вони звучали якомога більш безособово.

— Ми гадаємо, що існував цікавий зв’язок між православною громадою у Стамбулі та монастирями Болгарії в п’ятнадцятому сторіччі.

— Так, звичайно, це правда, — погодився Стойчев, — особливо відтоді, коли Мехмед Завойовник віддав болгарську церкву під юрисдикцію патріарха Константинопольського. До цього наша церква була незалежною — у нас був свій патріарх у Велике Тирново.

Я відчув хвилю подяки до цієї людини з його ерудицією й дивними вухами. Мої коментарі були беззмістовними, а він намагався відповідати на них обачно, не кажучи вже про інформативність та ввічливість.

— Саме так, — сказав я. — Нас особливо цікавить… ми знайшли лист… коли недавно перебували в Стамбулі, — я намагався не дивитись на Ранова, — ми знайшли лист, що стосується Болгарії: група ченців вирушила з Константинополя до одного з болгарських монастирів. Нам потрібна ця інформація для однієї з наших статей. Може, вони були прочанами… ми не впевнені.

— Розумію, — сказав Стойчев. Його очі сяяли, як ніколи. — Чи є дата на листі? Ви можете мені розповісти про зміст листа або про те, хто написав його? Якщо ви знаєте, звісно. Де ви знайшли цей лист? Кому він адресований?

— Звичайно, — сказав я, — у нас навіть є копія цього листа. Оригінал написано слов’янською, чернець зі Стамбула переклав його для нас. Оригінал зберігається в архіві Мехмеда II. Може, ви самі хочете прочитати лист?

Я відкрив свій портфель і дістав копію, передав її професорові, сподіваючись, що Ранов не попросить передати листа йому.

Стойчев узяв лист, і я помітив вогник у його очах, коли він читав.

— Цікаво, — сказав він і, на моє розчарування, поклав його назад на стіл.

Можливо, він узагалі не збирався допомагати нам, навіть не читав листа.

— Люба, — він повернуся до племінниці, — я не думаю, що ми можемо розглядати старі листи, не запропонувавши гостям щось поїсти або випити. Принеси нам ракії і що-небудь перекусити, — він кивнув з особливою ввічливістю Ранову.

Ірина підвелася, посміхаючись.

— Звичайно, дядьку, — сказала вона чудовою англійською (у цьому будинку сюрпризи ніколи не закінчаться, подумав я), — але мені знадобиться допомога, щоб принести все це нагору сходами.

Вона мигцем глянула на Ранова своїми ясними очима, і він підвівся, поправляючи волосся.

— Я буду радий допомогти вам, міс, — сказав він, і вони разом спустилися сходами.

Ранов гучно стукав черевиками, а Ірина весело розмовляла з ним болгарською. Щойно за ними зачинилися двері, Стойчев нахилився вперед і зосереджено прочитав листа. Потім він подивився на нас. Здавалось, його обличчя помолоділо на десять років, але воно все-таки було напруженим.

— Це унікальний лист, — сказав він, понизивши голос. Ми інстинктивно підвелися й сіли поруч із ним за довгий край стола. — Цей лист уразив мене.

— То… що? — запитував я. — Ви знаєте, що це може означати?

— Небагато, — очі Стойчева стали величезними, і він уважно подивився на мене: — Бачте, — додав він, — у мене теж є один із листів брата Кирила.

Розділ 56

Я дуже добре запам’ятала автобусну станцію Перпіньяна, де рік тому я стояла зі своїм батьком, очікуючи автобус у село. І зараз знову під’їхав такий самий автобус, і ми з Барлі сіли в нього. Наша подорож у Ле Бен брудними сільськими дорогами теж була відома мені Міста, які ми проїжджали, були оперезані квадратними стриженими платанами. Дерева, будинки, поля, старі машини — все, здавалося мені, було зроблено з пилу, така собі хмара «cafe-au-lait»[7] накрила все.